Розділ «Книга друга Скалаки»

— Ага, ти тут... А тебе шукають,— і оглянувся на дозорця.

— Ходімо зі мною,— грубо сказав той.

Франтіна аж здригнулася.

— Мене тут більше потребують, ніж у дворі,— відмагався Єнік.

— А мені яке діло! Збирайся та ходімо!

Мати, яка допіру перед приходом Єніка була заснула, тепер прокинулася. Зрозумівши, про що йдеться, вона застогнала:

— Не карайте його, будьте ласкаві; якби не він, нас уже на цьому світі не було б...

Війт із коншелом, співчутливо позирнувши на вдову, понурили очі.

— Ну, живо, живо! Там тобі покажуть, будеш знати.

Єнік мусив підкоритись. Прощаючись, він стис руку Франтіні та її матері.

Сусіди пішли, раді, що відбули свій прикрий обов’язок. Надворі Єнік іще попросив їх, щоб не покинули в біді нещасну родину.

Франтіна, плачучи, стояла біля вікна й дивилася на дорогу, якою йшов до березняка Ян із дозорцем за спиною, наче злочинець.

— Це ж його битимуть там, мучитимуть! — заридала вона й закрила фартушиною обличчя.

— Боже, не остав нас! — шепотіла бліда мати, заламуючи висхлі руки.

Двері відчинилися, й до хати ввійшов Їржик. Мати з дочкою зразу впізнали юнака, малий його не пам’ятав.

— Ішов побіля двору, думаю, загляну, як ви тут. Радніший би помогти вам, та зараз це не легко. Став би на роботу, так де її знайдеш... Робітника годувати треба, а хліба ні в кого нема.

Франтіна сказала йому, щоб урізав собі скибку, Їржик покрутив головою.

— Я не голодний, їжте ви. У Рихетського були?

— Та оце ж від нього, вже останній, і в нього запас кінчається.

— Ну, тоді вже не знаю...— Їржик замовк.