Розділ «Книга друга Скалаки»

— Іди запрягай, поїдемо до нього.

— Але ж чотирнадцять золотих, господарю!

— Завтра буде п’ятнадцять. Запрягай!

Ванєк вийшов за ворота, де на лужку під липами скубли ріденьку травицю троє коней, серед них і Медушка. Корму не було, коні дуже схудли, їм, як і всій худобі, теж дався взнаки недорід. Балтазар, зайшовши до комори, відчинив стару мальовану скриню, що стояла в кутку. Там насподі, під одежею, він ховав калитку, в якій лежало трохи наскладаних про чорний день грошенят. Адже він ще з війська приніс дещицю, та й потім, не обтяжений панщиною, за ліпших часів мав змогу заощадити якийсь там гріш.

— Ну, зоставайся здорова, Лідко! — попрощався він із своєю годованкою, що сиділа біля вікна й дивилася надвір.

Розбуджена зі своєї задуми, дівчина рвучко обернулася, й на устах її з’явився блідий, непевний усміх.

— Ой дівко, дівко, щось із тобою діється, не подобаєшся ти мені!

— Та ні, нічого, дядечку!

— Треба буде виміряти, чи не сухоти в неї,— озвалася від печі Лідчина бабуся.

— Ну, гаразд, по обіді ми вернемось.

Надворі загрюкотів віз. Балтазар із Ванєком поїхали.

Вже давно вони зникли з очей, а Лідушка все дивилася їм услід. Вона дуже змінилася за цей рік. Свіжі рум’янці на її щоках погасли, зникла веселість і лукава усмішка. По обличчю розлилася ніжна блідість.

— Не знаю, не знаю... — хитала головою стара Бартоньова.— Звісно, не так живемо, як перше, але ж голоду ще нема... Певно, це в неї щось усередині.

І стурбовано вивіряла кілька разів, і мірою, й «мокрим» способом — міряючи воду на ложці,— чи не сухоти в онуки. Виходило, що ні.

Уже другий рік, як Лідушка не чула про нього ні словечка! Бозна, де він поневіряється. А ще оцей недорід... Певне, велику нужду терплять, сердеги, і він, і батько! Лідка мало не щоразу, сідаючи їсти, згадувала їх. Але чого ж він не показується? Видно, йому байдуже: якби хоч трошки думав про неї, то прийшов би за цей час хоч раз. І знову прикрість пойняла її душу. Навіщо тоді й вона так часто про нього згадує? Вирішила, що не думатиме більше про нього, та тільки-но вийшла у двір і побачила стежку до вільшника, як знову вже була думкою там.

Того дня, коли Балтазар Уждян поїхав до луцького млина, від лісу, що в ньому позаторік відбувалися князівські лови, йшов до Мартинівського хутора Їржик Скалак. Хлопець, тепер уже двадцятилітній, дуже змарнів за цей час. Його убога одіж була вкрай обношена, сорочка груба. Смагляве обличчя схудло, темних кучерів, що вились над високим чолом, давно вже не торкалися ножиці.

На Мартинівському хуторі багато дечого змінилося. Лихоліття принесло сюди велике горе. Хвороба й нужда звели в могилу старого свекра. А тепер у темній хаті, на тій самій постелі, на якій він помер, лежала тяжко хвора господиня. Біля ліжка стояла її дочка, бліда, схудла, й дивилася чорними, мутними від безсонних ночей очима на нещасну матір. Жінка важко дихала. Час од часу дівчина виглядала у вікно на дорогу під березняком або втішала малого братика, що сидів у кутку біля печі. Бідолашне хлоп’я! Колись було таке опецькувате, з товстенькими ручками й ніжками, червонощоке, а тепер цупка сорочечка прикривала зсохле, кощаве тіло. Хлопчик тихо плакав і жалібно просив:

— Франтіно, дай хліба, я їсти хочу!

Та зморена дівчина не мала нічого, крім слів утіхи:

— Цить, мій маленький, цить! Скоро прийде Єнік, принесе від ртинського дядька хліба. Почекай іще трошки!