Розділ «Книга друга Скалаки»

— Мабуть, уже не буде їй кінця,— журилися всі. Господарі смутно дивилися на снігову пустелю.

— Не буде хліба...

— Пропали жита...

І це була правда. На кінець квітня сніг розтанув, у лісі й по узгір’ях заревли бурхливі потоки, річка вийшла з берегів. Обернувшись на воду, сніг знову наробив лиха. Озимина, як і передбачали селяни, пропала, випріла під снігом; лишалась надія на ярину.

Вже мали б посіви сходити й зеленіти, коли хлібороби тільки вийшли на лани. Зітхаючи важко, витягали вони своє знаряддя, плуги та борони.

А тут пішли по дворах дозорці заганяти на панщину. Гнів природи ущух, та його змінило тиранство. Хлопи мусили виїздити на панську землю. Кому не ставало худоби, той запрягався в рало чи борону сам, запрягав жінку, дорослих синів та дочок.

Невблаганні стихії трохи вгамувались, і треба було поспішати, користатися з нагоди. Сяк-так обсіялись селяни, скільки спромоги стало. Сумна була картина розлогих ланів, що мали б уже зеленіти буйними рунами. А нині вони лежали чорні, тільки де-не-де виднілася зелена латочка.

Уже зазеленіла, захвилювала під лагідним вітерцем ярина, засяяло на ясному небі сонце, наповнюючи серця хліборобів надією: «Хвала богові, може, щось таки вродить, аби лиш пан біг на годині подержав!» Та не діждалися ще жнив, не звезли збіжжя до стодол, як упало на них нове лихо. Сонечко сховалося за хмарами, що знову заволокли небо; дощ, то дрібний, то рясний, лив і лив на розкислу землю. А як він перестав, ударив приморозок, і під нахмуреним небом повіяв холодний, наче осінній вітер. Потім знову потепліло, показалося сонце, розігріло повітря, стало парко, над лісами піднялася чорна хмара й принесла страшну грозу[21].

Селяни молилися. Про жнива годі було думати. Хліб повилягав, а як доспів, то дощ не дав його упорати; він поріс, попрів.

Збіжжя страшенно подорожчало; ще й зима не почалась, а бідні люди не могли його докупитися. Як після бою звірі в людській подобі грабують мертвих і ранених на бойовищі, а дикі звірі жеруть їхні тіла, так у час нужди й дорожнечі бідноту грабують інші звірі — глитаї. Вони до своїх запасів іще поскуповували зерно, де яке було, і вже цим підняли на нього ціну. Багато хліборобів, понадившись на добрі гроші, попродали хліб, у кого був який мішок зайвий, сподіваючись, що наступного року вродить.

На «Скелі» поки що не було великої скрути. Хоч Балтазарів запас добре-таки поменшав, бо ж він і сусідів запомагав по змозі, проте на зиму й весняний посів йому вистачило. Правда, Бартоньова не могла вже спекти якогось там коржика чи пирога, доводилось удовольнятися й чорним, вівсяним хлібом. А по халупах та менших садибах уже чути було зітхання й ремство.

10. Дванадцятиразова дорожнеча

Зима 1771 року була не така люта та довга, як попередня, сніг зійшов досить рано, однак пам’ятка по зимі лишилася. Холодні вітри не відлетіли за своєю білокосою матір’ю і не пускали до краю весну. Повітря й земля мовби боролися. Вже поверне на тепло, випаде сонячний день, а тоді знову на кілька днів настає холод. Весна борсалася в путах зими й не могла скинути їх; земля страждала.

В кого був який запас хліба, за зиму вийшов. Збіжжя з дня на день дорожчало, за корець[22] уже дванадцять золотих просили. Тоді дванадцять золотих були для бідних людей великою сумою: адже восени 1769 року корець жита коштував один золотий. Де було взяти вбогому халупникові такі гроші? А хто й ладен був заплатити їх, то не міг знайти продавця. Картопля теж не вродила, голод уже вдерся до бідняцьких хатин, підбирався й до заможніших господарств.

Якби хоч посіви могли покріпити нещасний люд надією: от, мовляв, дождемося жнив! Але хто ж міг вимовити такі веселі слова, побачивши миршаві жита, побиті морозами та посічені дощем... Темна тінь смутку впала на села.

Старий Балтазар Уждян спустився з горища. Ванєк, стоячи серед хати, запитливо поглянув на нього.

— Кепська справа, брате,— пробурчав старий драгун,— Мабуть, доведеться набагато зменшити пайку, щоб зовсім без хліба не зостатись. Я оце лазив дивитись на пашню, мало вже її там.

— Подумати тільки, господарю! Дванадцять золотих! Корець жита за дванадцять золотих. Страх, та й годі! А той злодюга, луцький мірошник, хоче чотирнадцять!

— А в нього є?

— Та прикидається, ніби немає, скиглить, але я його знаю, глитая, шкуродера старого. За чотирнадцять знайде.