Розділ «Книга друга Скалаки»

Раптом Мікулаш із сином порушили цю тишу, схопившись з місця. Вони кинулись до ліжка й схилилися над старим; тіло його під ковдрою кілька разів судорожно сіпнулось.

— Дідусю! — скрикнув Їржі, пойнятий жахом.

Та дідусь не чув. Він уже заснув навіки.

Гірке ридання розітнулося в хатині.

А через два дні до Матерницького лісу прийшли Лідка з дядечком. Вони поспішали до хатини Скалаків. Бо Лідушка вже відкрила дядечкові все, не сказавши тільки про зустріч на Турові, й він мусив пообіцяти їй поки що хоч чим-небудь таємно запомогти Скалаків. Дівчина провела його потоком до самої хатини. Але хижка вже стояла порожня; даремно несли вони кошик. Видно було, що мешканці вибралися назовсім.

Балтазар Уждян засмучений, сердитий сів на порозі. Він довго ждав, потім почав гукати, та відповідала йому лиш луна. Нарешті, вже як стало смеркати, пішов, покинувши кошик у хатині на припічку. Балтазар не міг утриматися, щоб не дорікнути своїй улюблениці:

— Не могла раніше сказати. Бозна, куди їх тепер занесло.

Та Лідка вже й сама себе картала. Вона мало не плакала; та що ж, як Їржик заборонив їй! Сердешний хлопчина! Куди ж він подався, де то блукає тепер, як зацькована звірина... І чи не вмер його дідусь?

Смутна була їхня дорога додому.

9. Сніг і дощ

Листя вікових лип перед «Скелею» осипалося, земля заклякла.

Поки не випав сніг і не позамітав дороги, Балтазар іще раз сходив у Матерницю, сподіваючись знайти Скалаків. Та халупка їхня стояла така сама тиха й порожня, як і того разу, коли вони приходили з Лідкою. Уждян розпитував і в Рокетнику, і по всій окрузі, та марно. Лідка, поки дозволяла погода, щонеділі ходила до церкви в село, але даремно виглядала там Їру. Одного разу загледіла за кущами під цвинтарним муром смагляве обличчя й зустріла погляд вогнистих чорних очей; у Лідушки аж серце забилося, та тільки-но вона спинилась, як обличчя зникло. Дівчина постояла хвилинку, тоді вернулась до цвинтаря, але не побачила там нікого. Певно, помилилася... Гірко стало Лідці. Чому він її уникає? Невже йому байдуже про неї? Чи, може, знову її зненавидів за те, що живе на «Скелі», що гарно вбирається? Цілий тиждень ходила вона замислена, смутна. Чи то справді був він? Чи їй тільки привиділось?

Потім уже не можна було ходити ні до церкви, ні до вільшника: настала зима, така люта, що ні стара Бартоньова, ні драгун не пам’ятали такої. Кручу над вільщником засипало снігом, до села не можна було пройти, і Балтазар, запрягаючи іноді сани, щоб поїхати в село, мусив брати з собою лопату розчищати дорогу. За зиму Лідушка кілька разів їздила з дядечком до церкви, однак її надія ні разу не справдилася. Та й як би зміг Їржик добитися сюди такими заметами? Гірські стежки позаносило снігом; шляхом, що в долині, й то важко було пройти. Та й хто зна, де він тепер...

Минуло різдво, січень, лютий; зима не попускала. Снігу нападало по горах і долинах на кілька ліктів, халупки під горами та в лісі позамітало зовсім.

— Крий нас, боже, від повені! — казала бабуся Бартоньова, виглядаючи надвір, де шалено крутив густий сніговій.

— Нещасні халупники та наймити! — журився господар.— До весни з’їдять, що заробили, а далі як?

— Це так люди й насіння поїдять! — докинув Ванек.— Що тоді сіятимуть? А на озимину мало надії, повипріває під оцим снігом.

— Помилуй нас, боже: лихого року діждалися! — погодився Балтазар, киваючи сивою головою.

Їхні побоювання справджувалися. Минув лютий, настав березень, а снігу не убувало. На селі день святого Йосифа[20] вважають першим днем весни. А в 1770 році того дня знялася така сніговиця, яка буває лиш у грудні та січні. Увечері мешканці Находського краю полягали в страху божому; та виспатися їм не дало: ще вдосвіта їх розбудила жахлива буря. Кілька днів ревів скажений вітер над горами й долами, женучи перед собою цілі хмари густого снігу, що без упину падав із насупленого неба. Здавалося, весь край потоне, згине в глибоких заметах.

На день-другий завія вщухла, та це був лиш перепочинок перед іще страшнішими бурями. Біляста запона звихреного снігу з’єднувала небо з землею, а коли заметіль уляглася, то все гнулося під його тягарем. Птахи замерзали в повітрі, і їхні трупи чорніли на білих площинах ланів. Дикий звір, полохливий заєць утікали з негостинних спустілих лісів і шукали людських осель, щоб хоч чим-небудь поживитися. Люди лічили дні, сподіваючись, що прогляне ж нарешті з сивих хмар тепле сонце. Та вже йшли перші дні квітня, а зима не кінчалася.