Розділ «Книга друга Скалаки»

— Приснилась мені твоя мати небіжка,— промовив він.— Прийшла нібито в святочному вбранні у хатину й каже: «Ходімо, Марія вже жде». Нічого, скоро прийду,— додав він тихо.— Як же ви тут з Їржиком, сердеги...

Другого дня по обіді Їржик сидів над потоком. Весь цей час він майже не виходив з дому, доглядав за дідом та сидів біля нього ночами. Тепер на самоті він залетів думкою аж на вершину таємничого Турова. Про той день він згадував часто, й щоразу в його уяві поставало зчервоніле Лідчине обличчя. Чи згадує і вона його? Тільки-но одужає дідусь — а Їржик твердо вірив у це,— він передовсім сходить до покинутої хижки над річкою.

Хлопець навіть не помітив, що батько сьогодні вернувся раніше й стоїть біля нього.

— Ти тут? — спитав Мікулаш сина.

— Дідусь сплять.

— Ходімо складатися. Завтра виберемося звідси.

Їржик зчудовано підвів на нього очі.

— Дідусеві не можна, лишатися в цій темній вогкій норі. Я став у Рокетнику за наймита до одного хазяїна; сьогодні ж почнемо переноситись.

— А дідусь?

— Дідуся, віднесемо завтра.

Вони зайшли до хати. Дід тим часом прокинувся.

— Якщо це задля мене, то не варт,— сказав він, коли Мікулаш усе розповів йому.— Я чую, що вже на цім світі довго не пробуду.— А трохи перегодом мовив до сина, що сів біля ліжка:— Мікулашу, може, буде яка скрута, то піди на «Скелю» до Салакварди, він із дорогою душею поможе тобі.— Помовчавши, старий додав: — Примирись із цим світом. Що бог присудив, те й добре. Все в його всемогутній правиці.

Закашлявшись, він знову замовк. Син підняв вище його сиву голову. В хаті стемніло; Мікулаш запалив скіпку. Дід поклав кощаву руку на темне онукове волосся, немов благословляючи його.

— Дотримуй нашої віри, не відступайся від неї ніколи; може, ти дочекаєшся ліпших часів.

Невимовна тривога обняла хлопця — ніби передчуття смерті.

— Прочитай мені що-небудь, — попросив старий.

Мікулаш, уставши, вийняв зі схрону братську біблію, розгорнув її і почав читати Давидові псалми, сповнені віри й відданості богові. Читаючи, він час од часу поглядав на батька; нараз швидко поклавши книгу, нахилився над старим, що заснув, стомившись.

— Іди лягай, Їржику, я сам посиджу.

— Я побуду з вами, мені не хочеться спати.

Батько й син мовчки сиділи біля ліжка. Туга й таємний страх стискали їм серця. На їхню хатину впала тінь смерті. Смутна тиша стояла біля смертельного ложа.