Розділ «Книга друга Скалаки»

На струну сіла муха й зразу ж злетіла. В лісовій тиші забринів ніжний, ледь чутний звук.

— Їржику, а ти не боїшся?.. — спитала Лідка.— Знаєш, за вчорашнє.

Молодий Скалак усміхнувся.

— Хіба що ти докажеш на мене. А так вони й за сто років не винюхають. Але ж ти вчора лиха набралася; я про тебе згадував. Ну й гроза була!

— Еге ж, я довго блукала лісом і теж про тебе згадувала. Думала — де ж тебе це страхіття спостигло?..

Їржик хотів був розповісти дівчині, як тривожився за неї на Мартинівському хуторі, але не зміг видушити з себе й слова. Обоє мовчали, та мовчання це промовляло: серця повні того, чого й висловити не можна. Смагляве Їржикове лице почервоніло, він чув, як колотиться його серце в грудях. Хлопець ніби снив, з ним ніколи ще не діялось такого.

Та нараз він стис кулаки, очі йому спалахнули вогнем.

— Чого ти? — злякано спитала Лідушка.

— Дивлюсь на тебе, таку гарну, та згадав оте княжа нікчемне. Лиш тепер мені спало на думку, чого він міг накоїти!

— Годі, Їржику, не треба, адже все минулося. Краще заграй!

— Еге, якби я міг заграти так, щоб розбудити отих,— хлопець показав на землю, — я б їм розповів, хто нас найбільш мордує! Невже ще мало в нашій землі лиха? Чого ж вони не прокидаються?

— Хто, Їржику?

— А ти не знаєш? Повідають, ніби в оцій горі, отут під нами, спить святе військо, стародавні лицарі, й з ними святий Вацлав. Їх іще ніхто ніколи не бачив, тільки один старий коваль із села, що під горою. Він буцімто якось у великодню ніч кував святим лицарям коней. Як увійшов туди і як звідти вийшов, він не знав: якийсь невідомий чоловік зав’язав йому очі й завів туди. А як вернувся коваль той додому, то дізнався, що його вже й оплакали. Бо він пробув у цій горі цілий рік і один день, а йому здавалося, що тільки один день. У мішок, що в ньому він ніс вухналі, насипали йому сухого листя. Опинившись надворі, він його висипав, а вдома як жбурнув зо зла той мішок, то в ньому щось забряжчало. Він до мішка, а там ще кілька червінців лишилося. Кажуть, ніби отам, де криниця під лісом, є в зеленому байраці хід, але ніхто ще туди не входив. А іноді в неділю вранці буцімто чутно з гори тиху музику і глухий барабанний гуркіт.

Лідушка, слухаючи, сіла на землю.

— А як настане в нашій землі найтяжче лихоліття, тоді нібито вийде з гори святе військо з святим Вацлавом на чолі й прожене наших ворогів, і відтоді в Чехії знову стане добре жити.— Докінчивши, Їржик глибоко зітхнув.

Трохи перегодя він спитав:

— Батько був удома, як ти йшла від нас? Питав тебе, чия ти?

— Ні, не питав. Його вже не було, тільки дідусь.— Лідка все розповіла Їржикові.

— Сердега дід! — зажурився хлопець.— Знову занедужав... Лідко, я мушу йти. Спустишся ось сюди, до он отієї хатки, а тоді берися шляхом до села, там уже тобі скажуть. Мені треба до діда. Бувай здорова; може, скоро побачимось.— Стиснувши їй руку, він перекинув куртку через плече, взяв цимбали й пішов. Скоро він сховався за кущами.

Їржик і в гадці ніколи не мав, що буває так тяжко звідкілясь відходити. Він кілька разів озирався, але Лідки вже не побачив. Ішов він швидко, бо до їхньої халупи була добра година ходу.