Розділ «Книга друга Скалаки»

Їржі мовчав.

— За віщо ви гніваєтесь на дядечка Балтазара? Він так часто вас згадує, так жалкує за вами; нічого йому так не хочеться, як знайти вас. Хіба ж він винен, що пан оддав йому ваше господарство? Якби не він, то хтось інший сидів би там.

— Та воно то так, але ж його від панщини звільнили й надавали йому стільки всього на завід за те, що князя врятував.

— Він тільки вас хотів урятувати; хіба він у нагороду садибу взяв? Ото буде, як розкажу йому, що знайшла вас та що ти зробив для мене!..

— Нічого ти йому не розкажеш, — швидко перебив дівчину Їра.— Що я зробив, того нікому не слід знати, навіть твоєму дядечкові.

А помітивши розгублений Лідущин погляд, додав:

— Як скажеш, я весь час буду тривожитися.

— І про вас не можна казати?

— Ні, Лідко, не кажи й про нас. Мені тато заказав відкриватись будь-кому.

— А дідусь ваш так не думає...

— Ні, ні, Лідко, не можна; жди, як треба буде, я тебе знайду. Хоча б і в вільшнику.

Лідушка смутно схилила голову.

— А я так раділа, що дядечка потішу, розказавши про вас. Думала, прийдемо до вас у гості, принесемо вам дещо з вашого на розживу...— І замовкла.

Їржик дивився на дівчину, що стояла перед ним похнюплена, зовсім іншим поглядом, ніж позавчора у вільшнику, і на уста його не набіг уже такий осміх, як тоді.

— А ти не така, як мені здавалося,— мовив він.

— Ти й на мене серце мав? Ти хіба знав мене?

— Е, я тебе часто в селі бачив, то ти мене не помічала. Стану, було, під муром біля цвинтаря і дивлюсь тобі вслід, як ти пишно вбрана йдеш із церкви додому, мов та пава. Ти ж живеш у нашій хаті... Сам не знаю чому, але...— Їра, звичайно такий сміливий, не доказав. За хвилинку він почав знову: — Я тебе й у вільшнику часто бачив. Мені здавалося, що ти кирпу гнеш, хотілось тебе провчити, от я і прийшов тоді у вільшник забрати в тебе те, що тобі миле, цимбали себто... Але ти вже й тоді...— І вмовк. Він хотів сказати: «Ти вже й тоді мало не збила мене з мого наміру». Вже й тоді хлопця зворушила її мова, повна співчуття й щирості, але гордість у ньому взяла гору.

— Візьми свої цимбали,— сказав він.— Тепер ти знаєш, що я мав право на них, але як вони тобі милі, то візьми...

— Ні за які гроші, — палко вигукнула Лідка.— Хай будуть тобі, Їржику, заграєш на них дідові, може, батька розвеселиш. А до нас коли-небудь прийдеш пограти? — несподівано з усмішкою спитала вона.

— Прийду,— якось замислено відповів Їржик, піднімаючи цимбали.