Розділ «Книга друга Скалаки»

До Турова було вже недалеко. Під цією горою в бідній халупці жила бабуся, що знахарювала, як і стара Бартоньова.

В цей час на вершині Турова під могутнім старим буком спочивав Їржик. Поруч нього лежали цимбали. Згорнена куртка правила йому за подушку, шапка скотилася з голови. Вітерець обвівав його відкрите чоло, граючись темними кучерями. Хлопець спав.

Удова на Мартинівському хуторі марно шукала вранці після буремної ночі незнайомого юнака, що поміг їй у скруті. Він зник удосвіта, непомітно взявши свої цимбали, й попрямував до Рокетника.

Чому він пішов на Туров?

Бо сподівався зустріти там когось. Хотів дізнатися, де перебула грозу та, що про неї він згадував на Мартинівському хуторі.

Їржик ріс не так, як хазяйські синки в селі, не зажив їхніх утіх; він із самого малку спізнав темний бік життя. Той злощасний вечір на «Скелі» полишив незгладиму пам’ятку в його душі. Він над усе любив своїх рідних, бачив їхню муку й кривду. З того дня Їржі всім серцем ненавидів винуватця їхньої біди: в жилах хлопця текла гаряча, бистра батькова кров. Сховавшись од світу в лісовій хатині, Скалаки терпіли страшну нужду. Молода Їржикова тітка Марія, що заступила хлопцеві матір, сконала, і смерть її лежала на сумлінні панів. Перед Їржиковими очима весь час були стражденний слабий дід і понурий, придавлений бідою батько. Хлопець ріс без товаришів, сам, як деревина в лісі: він, може, здичавів би, став би злим і запеклим, якби не вплив лагідного, тихого дідуся. Старий Скалок, твердо тримаючись своєї віри, вмів покірно терпіти й прощати. На собі відчуваючи недолю своїх рідних, юнак бачив і відчував недолю всіх кріпаків, і ці чуття наводили його на всілякі думки. Тут він сходився з своїм батьком. Дід оддавався на волю божу, а Мікулаш жадав помсти за себе й за своїх рідних.

Синові думки схилялися до батькових, і життя немало сприяло цьому. Їржик не мав ні одного товариша, ні одного друга, він не зажив тих радощів, що їх знають і найбідніші діти в селі. Вирісши в лісовому відлюдді, він пособляв батькові в роботі, потім ходив працювати по селах, ніде, однак, не наймаючись на постійну службу. Трудився, помагав своїм, як міг. Хлопець успадкував бистрий розум Скалаків, злигодні та життєвий досвід загартували його дух.

Зійшовши на верх Турова, Їржик довго видивлявся по долині та по дорогах, аж поки зміг його сон: тієї ночі він зовсім мало спав. На горі, в лісі, стояла тиша, дерева не шуміли: ясне проміння сонця лилося на стовбури, на землю, вкриваючи її мереживом із світла й тіні.

— Їржику! Скалаку! — пролунало зненацька над сонним юнаком.

Те друге ймення розбудило його. Їржик підхопився й огледівся довкола. Біля його стояла розчервоніла Лідка; світле волосся золотим сяйвом розвіялося круг чистого чола. Накинута на плечі біла хустка була зав’язана на грудях слабеньким вузлом.

— Лідко! — вигукнув Їржик здивовано. Потім уже спокійнішим голосом, допитливо дивлячись їй в обличчя, спитав: — Ти знаєш моє прізвище? Як ти довідалася, що я Скалак?

— Довідалась... Адже ж твій дідусь і тато живуть у Материнці?

— Та живуть, але... Ти, певно, заблукала до нас учора?

— Я в вас ночувала.

— І вони тобі сказали, хто ми такі?

— Та ні, але я так подумала, здогадалася.

Трохи згодом вона тихо спитала:

— А Марія померла?

Юнак мовчки кивнув головою.

— А чого ви ніколи не приходите до нас на «Скелю»? — В її голосі бринів докір.