Розділ «Книга друга Скалаки»

Лідушка прокинулася з задуми. Ця круча й цимбали Скалаків на стежці нагадали їй бідолашних вигнанців. Це ж сюди, до каменя, скотилася нещасна дівчина, втікаючи од чужого пана — Балтазар ніколи не казав Лідушці, хто то був. Отут її і знайшов брат...

Посмутніла дівчина рушила далі в долину. Уже скінчилася в неї під ногами камениста, тверда, лиш подекуди заросла травою стежка, й вона ступила на м’який килим невеличкої галявинки під кручею, в коліні річки. Тут, у затінку густих дерев панував приємний холодок. Під самою кручею тулилася задньою стіною до скелі невеличка хижка, що належала до їхньої садиби. На її солом’яній стрісі, злежаній і почорнілій од часу й негоди, зеленіли оксамитовим покривалом латки гладенького, м’якого моху. Темні рублені стіни вже похилилися. Низенькі двері з двома кам’яними сходинами й два віконечка дивились на річку, ще два віконця були в причілковій стіні, під дощаним причілком стріхи. Стежечка до дверей майже зовсім заросла травою, трава пробивалася й між кам’яними сходинами. Вікна знадвору мали дерев’яні віконниці, колись пофарбовані червоним, та фарбу вже давно змило дощем, лишилися тільки бурі плями — сліди грубо намальованих квіток. Праворуч од дверей, біля самої хатини, здіймався вгору могутній старий клен; шелест його листя та щебетання ластівок, що поналіплювали гнізд попід стріхою, оживляли спустілу хатину. Перед нею зеленів невеличкий лужок, кроків із десяток завширшки. Далі, по березі річки, росли старі вільхи, розкинувши свої густі крони високо над хатиною, а між їхніми чорними стовбурами буяли верболіз та молода вільшина, переплетені диким хмелем, що вився по деревах або китицями звисав з гілля над прозорою водою. Ця зелена стіна обступала всю галявину, а по краях зливалася з буйною зарістю на стрімкому схилі.

От до цього тінистого тихого куточка, сповненого музикою пташиного співу, шелесту дерев та плюскоту річки, прийшла Лідушка й стала на м’якій уквітчаній галявинці, мов сарна в безлюдній лісовій гущині. Вона глибоко зітхнула; свіжий легіт, що колихав злегенька верхів’я та гілля дерев, обвіяв її біле чоло. Потім сіла на кам’яну сходину під дверима, поклала цимбали на траву і, підперши голову рукою, подивилася довкола себе.

Тут вона почувалася відгородженою від усього світу. Бачила тільки дерева перед собою, ясне небо угорі та білу хмаринку, що пливла вдалині; у просвітках між гіллям спалахували відблиски сонця на хвилях річки. Більше не видно було нічого, все закривала зелена заслона.

Поклавши цимбали на коліна, Лідушка взяла палички й ударила по струнах. Тихо забринів тремтливий звук і завмер, мов дзижчання далекої мухи; забринів знову, його наздогнав другий, і от уже тиха, задумлива мелодія полилася в зеленому затишку.

Нараз руки дівчини спинились: їй здалося, що вода зашуміла гучніше, немов розбиваючись об якусь перепону, а тоді й кущі на березі захиталися дужче, ніби хтось ліз із води на берег. Але тут вітер дмухнув сильніше, й Лідушка заспокоїлась. Посидівши ще хвилину, вона поклала цимбали й, штовхнувши трохи прочинені двері, вбігла до хатини.

Щоразу, як Лідка приходила у вільшник — а вона бігала туди кожної вільної хвилинки,— вона заглядала до вбогої, занедбаної хижки. Щось вабило її до цього невеличкого самотнього житла. Біля вікна в кутку стояв старий стіл, під стіною — довга нефарбована лава без бильця; коло облупленої печі — якась чудна синя скриня, розмальована химерними квітами та птахами.

Ясний сонячний промінь, проникаючи у вікна, тремтів на стінах тьмяної кімнатки.

Та що це! Зненацька почулася тиха, солодка музика. Лідка здригнулася, хотіла була вибігти подивитись, хто то грає так гарно, але її наче щось прикувало до місця. Прислухавшись, вона почула гарний чоловічий голос, що негучно співав під звуки цимбалів:

Любов ясна і ревна

В душі моїй,

Твердине наша певна,

Ти, боже мій!

Лідка слухала, затаївши віддих. Такої пісні вона ще не чула.

Музика й спів стихли. Лідка ще хвилинку повагалася, потім тихою, легкою ходою вийшла з хатини, витягуючи шию, щоб побачити незнайомого співця..

2. Cпівець

На кам’яній сходині біля дверей хатини сидів юнак років вісімнадцяти. На колінах у нього лежали цимбали; юнак схилився над ними, немов уважно розглядаючи їх. Лідушка, ставши на порозі й спершись правою рукою на одвірок, украй спантеличено дивилася на незнайомого парубійка. Вона не злякалась, скорше здивувалася. На виду юнак був худий, смаглявий, з-під облямованої чорним "смушком шапки спадали на чоло темні кучері, на потилиці коротко підстрижені. Вбраний він був убого, по-простому: мав на собі куртку з грубого сукна, вицвілу й полатану, короткі штани з цупкого небіленого полотна "й розхристану матірчану сорочку. Ноги були босі.

Поклавши цимбали на траву, він озирнувся. Очі його зустрілися з очима молодої стрункої дівчини, що стояла в дверях і дивилась на нього. Та юнак не збентежився, не почервонів. Зате Лідушка не витримала огнистого погляду темно-карих, майже чорних очей. Вона мимохіть зашарілася, хотіла вже була повернутись і втекти назад до хижки, та її стримав і привів до тями голос незнайомого.

— Ти живеш тут? — спитав він.

Такого голосу вона ще ніколи не чула. Ні дядечків Балтазарів, ні Ванєків, ні будь-чий у їхньому селі не був подібний до нього. Низький, а проте не грубий, цей голос бринів як струна. Отже, це він, він щойно співав ту гарну пісеньку...