Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

З голівоньки крівця біжить.

Ворон коник над убитим

Сумно землю б’є копитом...

На «Скелі» знову з’явилися жіночі руки. Це стало помітно зразу: перше там було мов у військовому таборі, все лежало як попадя, часом у великому безладді.

Хоч Бартоньова була вже не молоденька, та робила все, що здужала. Оклигавши потроху, вона з Лідущиною поміччю стала за господиню в хаті. Чоловіки були вельми вдоволені її дбанням; таких вигод, як тепер, у них перше й заводу не було.

Тихий, похмурий двір ожив; його добрим духом, сонячним променем у цьому тьмавому закутку стала Лідушка. Щічки її порожевіли, смага зійшла з личка. Сміх її та співанки веселили всіх, а найбільше старого драгуна, що всім серцем прихилився до дитини. Тепер і оселя стала йому веселішою та ріднішою. Досі він нікого так не любив, як свою Медушку. Сам того не знаючи й не думаючи, він любив її більше, ніж будь-кого з людей; і знову ж таки, йому й самому невтямки було, як приросло йому до серця це дівчатко, немов то була його рідна дитина.

Одного погожого дня по обіді Ванєк вивів із стайні Медушку. Балтазар, що стояв із Лідкою посеред двору, свиснув. Розумна тварина зразу ж підбігла до нього й зіп’ялася дибки, мов хотіла покласти передні ноги на плечі господареві. Лідушка виснула й кинулася навтьоки, подумавши, що Медушка сказилася. Балтазар розреготався.

— Е, Медушко, не виходить уже в тебе; старіємо ми з тобою, старіємо. Колись ти не так уміла! Ану, дочко, ходи сюди, — покликав він налякану дівчинку.

Лідушка побачила, що кобила стоїть спокійно, нахиливши до господаря голову, і вже сама підійшла ближче, погладила маленькою ручкою лиснючу шерсть Медушки, а старий драгун, піднявши дівчинку, посадив її на кінську спину. Дівча спершу боялося й хотіло зіскочити додолу, та коли Медушка, слухаючи Балтазарового наказу, пішла по двору тихою ступою, Лідка заспокоїлась. Балтазар вельми потішився, а дівчинка відтоді вже не боялася коняки й носила їй усе, що могла, годуючи її з своєї ручки.

Господинею були задоволені всі, а найдужче Ванєк, якому вже не доводилося доїти корів та прати шмаття.

Так минала осінь. Лідушка виганяла на пастівник невеличку череду із «Скелі». Вгорнувшись у теплу хустку, вона сиділа на межі й співала або ж блукала очима по горах і долинах довкола; а то низала на нитку червоні ягоди шипшини, мов коралі, або зривала в траві останні квіточки. Ластівки вже полетіли з села, високо під сивими хмарами поважно пропливали на південь журавлині ключі.

На тій полонині Лідка звичайно, була сама; пастушки з села пасли в долині або на дальших узгір’ях, але вона не нудьгувала в своїй самоті.

Потім худобу перестали виганяти на пашу. Смеркалося вже раніше, й сльотавими вечорами в голому гіллі свистів вітер. Уже й земля заклякла, а далі вкрилася білим плащем; дороги позамітало.

«Скелю» ніби одрізало од світу; лиш зрідка заходив сюди хто-небудь із села або ж показувався на гірській дорозі якийсь повіз чи подорожня людина. Але мешканці «Скелі» не нудьгували. Хоч не було в домі великого достатку, але й нужда їм не загрожувала. Вечорами господар Балтазар сидів із усіма своїми домівниками за столом. Ванєк колов скіпки, Бартоньова з хлопцем-наймитом пряли, а господар, посадовивши біля себе Лідушку, розповідав що-небудь.

Розважаючи своїх слухачів дивовижними пригодами, він переносився із Чехії до Сілезії, з Сілезії до Угорщини, далі до Туреччини, потім назад до Чехії. Лідка не могла, було, дочекатися вечора. Жвава дитяча уява малювала їй чужоземних вояків, битви, буремні ночі. Чуючи завивання вітру в гіллі за вікном, вона горнулася до дядечка Балтазара. Найдужче вражали її оповідання про Балтазарову матір, як вона потерпала під час штурму Белграда, про їхню дорогу додому до Олешниці — старий драгун тут не шкодував подробиць — та про Медушку, як її прудкі ноги в бою під Лейтеном врятували пораненого дядечка від полону.

Такими вечорами Балтазар Уждян часто замислювався; вставши з лави, ходив важкими кроками по світлиці, а тоді, спинившись біля вікна, вдивлявся в чорну ніч.

Одного разу, коли вітер надворі вив дужче, ніж звичайно, і закидав вікна лапатим снігом, Балтазар уголос мовив сам до себе, зітхнувши:

— Сердешні Скалаки!..

Лідушка не дала йому спокою, поки він не розповів їй, хто ж такі ті Скалаки.

— Вони жили до нас у цій хаті, це їхнє господарство, але пани їх вигнали й оддали його нам.