Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Брешеш! Навіщо ж вам тоді цимбали? Заграй, кажу!

— Та то мій син трохи вміє.

— А син навчився від тебе. Заграй, заграй, нехай хоч трохи розважусь у вашому барлозі. Заграй і заспівай, я ж чув, як ти співаєш. Такий тоненький голосок маєш, мовби яка панянка! — Камердинер зареготав на всю хату з власного жарту.

У селянина тіпнулися уста.

Камердинер знову вдарив по струнах, іще сильніше. Та брязкіт струн не зміг заглушити голосів, що долетіли крізь двері.

— Даруйте, паночку, не можу! — Скалак метнувся до дверей.

— Та постривай, розкажи мені про ту свою співуху, коли не хочеш грати! — І панський слуга заступив старому дорогу.

— Пустіть мене! — рішуче вигукнув селянин і, випроставшись, гнівно блиснув очима з-під густих брів.

— Назад, мугирю! — ревнув камердинер. Озирнувшись на двері, він побачив, що хлопчика вже немає в хаті. З сіней почувся приглушений скрик.

— Пустіть! — знову гримнув селянин і рвонувся до дверей. Та камердинер схопив його.

— Злодії! Дитя в мене хочете вкрасти! Та хоч би ви...

Обидва затупцяли по хаті. Камердинер відтрутив Скалака від дверей, та за хвилину старий знову був біля них. Борюкаючись, вони зсунули з місця стіл, перекинули стілець. Із сіней знову долетів зойк. У хаті чулося уривчасте хекання борців та камердинерова лайка. Зі столу з жалібним дзвоном упали цимбали, й бренькіт струн злився з закликами на поміч.

5. Останній Пікколоміні

Їра вибіг у сіни. Він зрозумів, що тут ідеться про тітку Марію, котра мусила сховатися в комірчині, тільки-но до воріт під’їхали незнайомі верхівці. Хлопчик відчув, що вони не з добром приїхали. Що ці люди можуть заподіяти його молоденькій тітусі, Їржик не знав, але вони напевне хотіли її скривдити, бо ж інакше навіщо б їй ховатись? І за це він одразу зненавидів їх. Потім один із заїжджих налаяв дідуся, забрав солому в бідолашної Лиски... І тепер, почувши з комірки тітчин зойк та побачивши, як дід зчепився з панським слугою, хлопець в’юном вислизнув у сіни й метнувся до хліва. Однак там було темно. Виходить, не на коня поглянути вийшов молодий пан! Їржик вибіг у сіни, підскочив до дверей комірчини й схопився за клямку. Та двері, видно, підперті зсередини, не піддалися. Їржик почав стукати — ніхто не озвався. Він прислухався й почув якусь мову, але то був не тітчин голос. Хлопця обійняв страх. Він почав гукати тітусю на ймення, а у відповідь почув її зойк. Вона в небезпеці! Їржик знову навалився на двері, котрі зачинялися тільки на клямку і звичайно піддавалися навіть дитячій руці. Та зараз вони були мов залізні. Їржик побіг кликати діда, відчинив хатні двері й скам’янів на порозі. Полум’я скіпки коливалося, немов одвертаючись од нерівного бою: старий дід боровся із жильним чоловіком. Рішучість покинула хлопця. Їра бачив, що дід відступає, падає й знову підводиться, що ноги вже не держать його й він от-от піддасться своєму супротивникові. Це так вразило малого, що він одразу отямився, і з горлянки йому вирвалося:

— Дідусю!

Зачувши цей крик, старий схопився й став з новою силою одбиватись од панського слуги. Це піддало духу й хлопцеві. Він хотів уже кинутись на поміч дідові, але тут із комірчини знову почувся якийсь грюкіт і зойки. Їржик миттю вилетів у сіни, одсунув сінешні двері й вибіг надвір.

Була зимова ніч. Небо вже проясніло, й у густій синяві блимали зорі. Довкола стояла мертва тиша. Від темного лісу тягло морозним вітерцем. Оглядівшись довкола, хлопець побачив лиш високі чорні комини спалених сусідських хат. Ніде ні світельця, ні вогника, ні признаки життя, тільки згарища. Звідки ж чекати помочі? Батько не вертався.

— Рятуйте! Рятуйте! Поможі-іть! — загукав Їржик і прислухався. Голос його, підхоплений вітром, безслідно завмер у морозяній далині.

В ту ж мить у буді під хатою заскавчав собака. Лиш він озвався на поклик хлопця. Їржик метнувся до буди, одв’язав вірного друга і, примовляючи: «Скоріше, Цигане, скоріше!» — вбіг із ним у сіни.

Дід іще бився з панським слугою.