Розділ «Книга перша Salva guardia[1]»

— Здається, дуже.

Сон миттю злетів із князя, його холодні очі загорілися. Думка про невеличку пригоду захопила його. Що дівчина справді могла бути вродлива, він не мав сумніву: йому траплялася в селах уже не одна красуня.

— Кажеш, у комірчині поряд? — квапливо спитав вій, підводячись.

— З ласки вашої, ясновельможний пане, будьте тільки обережні, бо оцим-о довіряти не можна. Візьміть скіпку та вийдіть буцімто глянути на коня. Двері ось тут, біля хатніх. А я цих тут затримаю.

Князь Пікколоміні взяв запалену скіпку й вийшов. Господар, що з недовірою позирав на заїжджих панів, провів його здивованим поглядом.

— Живо, живо, лаштуй постіль, щоб ясновельможний, вернувшися з хліва, міг лягти спочити. Та як ти стелеш, хіба на такому пан зможе заснути?

І звелів Скалакові перестилати наново.

— Так, так, вище в голови... Гей, хлопче, постривай! — гукнув камердинер на Їру, що ступив був до дверей. Кмітливий хлопчак постеріг, як дід моргнув йому, мовби наказуючи: «Вийди за тим паном!»

Їра спинився.

— Подай води!

Старий господар квапливо перестилав постіль. Їра, уважно дивлячись на чужого пана своїми темними очима, подав йому води, тоді знову намірився до дверей.

— Куди ти тікаєш, хлопче? Поможи краще! Он візьми шпагу, поклади на полицю.

Скалак усе поґлядав на двері; тоді схилив голову, наче прислухаючись. Але тут знову загув грубий камердинерів голос:

— Сюди шпагу, сюди! О, а це що таке? — Панський слуга зняв із полиці щось схоже на одрізок дошки й поклав його на стіл.

На дошці були натягнені струни.

— О, цимбали! — Камердинер провів рукою по струнах, вони гучно забриніли,— Ти диви, бідкаються та скиглять, а музикою бавляться! Ходи сюди, хлопче, заграй-но!

— Я не вмію! — Їржик запитливо поглянув на Діда.

— Ну то заграй ти, старий!

— Ласкавий пане, я теж не вмію!

Старий знову нахилив голову, та камердинер іще раз сильно вдарив по струнах, що бренькнули різко, незграйно.