Розділ «Частина друга»

— Ви що, граєте в крикет, сержанте? Добряче влучили, чорт забирай!

Паркін вийшов на площу. Якщо виснувати за залишками тіл, німців було троє.

— Та вежа вже ледь стояла. Варто було чхнути сильніше, і вона б сама завалилася. «День пройшов, в кишені долар», — так казали янкі, й Паркін перейняв від них цей вислів.

— Сержанте, вас викликають, — до нього підійшов радист.

— Сержант Паркін на зв'язку, — чоловік узяв мікрофон.

— Майор Робертс. Вас звільняють від завдання, сержанте.

— Чому? — невже хтось дізнався його справжній вік?

— Вас викликають у Лондон. Не питайте навіщо, я й гадки не маю. Ваші обов'язки візьме на себе капрал. Прямуйте до штабу, вам назустріч вислали машину.

— Слухаюся, сер.

— Також вам наказали в жодному разі не ризикувати життям. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — посміхнувся він, згадавши капличку та вибухівку.

— Вирушайте. От же пощастило вам.

Усі, хто знав Паркіна ще до армії, називали його хлопчиком, але тепер він був уже чоловіком. Він увійшов спокійно та впевнено, дивився уважно, привітався з офіцерами без жодної ніяковості. Блоггс дізнався, що Паркій збрехав щодо свого віку, але не через його зовнішність чи поведінку, а через якусь тінь, що з'являлася в нього в очах щоразу, коли хтось говорив про його рік народження. Узагалі, Блоггс це помітив винятково завдяки звичці вести допити.

Паркін страшенно здивувався, коли повідомили, що його відкликали з фронту лише для того, щоб він роздивився фотографії. Проте минав уже третій день у підвалі Мідвінтера в Кенсингтоні, й нудьга витіснила здивування. Більш за все його дратувало те, що там забороняли палити. Нудніше, ніж Паркіну, було тільки Блоггсу, який мусив сидіти поруч із сержантом і дивитися, як той гортає знімки.

— Не можу повірити, що мене відкликали з Італії тільки для того, щоб розкрити вбивство чотирирічної давнини, яке могло б і зачекати, — якось сказав Паркін. — Майже на всіх фотографіях тут німецькі офіцери. Якщо тут є щось таке, про що я не повинен розповідати, вам краще сказати мені це зараз.

— Про все це вам краще ніколи нікому не розповідати, — відповів Блоггс.

Паркін знову почав гортати знімки.

Більшість фотографій були старі й пожовклі. Їх вирізали з книжок, газет і журналів. Часто доводилося брати лупу, щоб розгледіти обличчя людей, — оптичний прилад завбачливо залишив тут Мідвінтер. Серцебиття Блоггса пришвидшувалося щоразу, як хлопець роздивлявся якесь фото уважніше, ніж інші, але потім воно вповільнювалось, коли сержант відкладав знімок і брав наступний.

На обід чоловіки пішли в паб, який розташовувався неподалік. Ель тут був трохи міцніший, ніж чай, — як і майже всюди під час війни. Проте Блоггс усе одно дозволив хлопцеві випити лише дві пінти. Інакше сержант міг би й галон проковтнути.

— Містер Фабер був доволі спокійною людиною, — розповідав Паркін. — Хто б міг подумати, що він на таке здатен. Зауважте, що господиня була нічогенька — тим паче вона сама цього хотіла. Я б і сам з нею ліг, якби тоді знав, як до цього правильно підійти. Але мені тоді було лише... Лише вісімнадцять.