Розділ «Частина друга»

Італійці капітулювали, але німці ще ні, й саме вони відбивали наступ британців і американців на Італію. Союзники вже підступали до Рима, й перед загоном сержанта Паркіна пролягав довгий шлях.

Солдати вийшли з лісу на верхівку пагорба, лягли на землю й почали уважно роздивлятися село.

— Чорт, я б усе віддав за кляту чашку чаю, — мовив Паркін, дістаючи бінокль. В армії він швидко навчився лаятися, як і всі інші солдати, і пізнав, що таке жінки, спиртне та цигарки. Про церкву він якось і зовсім забув.

Німці захищали не всі села. У цьому був певний сенс: ворог не дізнається, яка саме територія перебуває під захистом, аж поки не підійде зовсім близько. А для того щоб безпечно наблизитися, потрібен час. Це селище починалося відразу під пагорбом, а на схилі сховатися було ніде: там росло лише декілька кущів. Село налічувало кілька білих хат, річку з дерев'яним місточком і ще кілька будинків на іншому березі, де виднілася невелика площа з ратушею та капличкою. Міст і капличка розташовувалися на одній лінії, тому якщо німці тут і були, то вони точно ховалися в ратуші. У полях навколо села можна було розгледіти кількох чоловіків — вони могли бути ким завгодно: селянами, фашистами, мафією, корсиканцями, партизанами, комуністами чи навіть німцями. І ніяк не дізнаєшся, на чиєму ж вони боці, поки хтось не почне стріляти.

— Ну, гайда, капрале, — наказав Паркін.

Капрал Воткінс чкурнув назад у ліс і вже за п'ять хвилин ішов дорогою до села в цивільному капелюсі та старій ковдрі, яку накинув на форму. Він ледь волочив ноги, а на плечі ніс якийсь згорток — може, мішок цибулі чи мертвого зайця. Дійшовши до села, капрал зник у дверях одного з будинків.

За мить Воткінс вийшов, став за стіною так, щоб його не бачили з села, подивився на верхівку пагорба та тричі помахав рукою. Солдати почали спускатися схилом.

— Усі будинки порожні, сержанте, — доповів Воткінс, коли його товариші спустилися в село.

Паркін кивнув. Це ще нічого не означає.

Разом вони дійшли до річки.

— Ану, Веселуне, перепливай свою Міссісіпі, — наказав Паркін.

Рядовий Гадсон — Веселун — зняв усе своє спорядження (каску, чоботи, форму), склав його на купку та скочив у річку. Вже за мить чоловік з'явився на другому березі, видряпався нагору й зник між будинками. Тепер довелося чекати довше, бо Гадсон мав перевірити більшу площу. Згодом Веселун повернувся пішки через міст і доповів:

— Якщо тут хтось і є, то він дуже добре ховається.

Гадсон знову одягнув усі свої речі та разом із загоном попрямував у село. Солдати, тримаючись обабіч вулиці, ближче до будівель, ішли до площі. З даху злетіла пташка, і Паркій перелякався. Проходячи повз будинки, солдати штовхали ногами деякі двері — ані душі. Наприкінці площі всі зупинилися. Паркін кивнув у бік ратуші.

— Веселуне, ти перевірив ратушу?

— Так, сер.

— Тоді село наше.

— Так, сер.

Паркін зробив ще крок, і тут наче вдарила гроза. Загриміли рушниці, посипався град куль — усі закричали. Паркін кинувся бігти, пригинаючись і перестрибуючи перешкоди. Воткінс скрикнув і схопився за ногу. Паркін на ходу підхопив його. Куля збила з нього каску — він чкурнув до найближчого будинку, ударом плеча висадив двері та ввалився всередину. Коли стрілянина припинилася, Паркін обережно визирнув назовні. На площі залишився лише один поранений — Гадсон. Справедливо. Раптом Гадсон трохи поворушився — і наступний постріл поклав кінець його стражданням.

— Падлюки!