Розділ «Схильності»

Поруч нього на лаві сидітиме Розбишака. Її волосся відросло, як воно й личить дівчині. Та тільки очі у неї залишалися порожніми. А от живіт добряче виріс, як буває наприкінці другого триместру вагітності. Захисник запитуватиме Кевіна, чи боявся він за свою власну безпеку. На це він відповість, що ні, не боявся. Бо понад усе він боявся, що справжнє кохання існує тільки ретроспективно, коли подумки повертаєшся в минуле.

У майбутньому, коли державний обвинувач його питатиме, хто ж убив Командора, Кевін під присягою заявить: «Убив я».

Коли ж захисник викличе на місце для свідчень Червону Квасолю і запитає, хто убив Командора, Квасоля, не вагаючись жодної миті, випалить: «Я вбив».

Судово-медичний експерт на суді покаже, що Командор помер від одного-єдиного глибокого ножового поранення в горло. З’ясувати, хто саме завдав того удару, виявиться неможливо. Адже коли до палати терапії зайде охоронець, аби забрати звідти хлопців, він виявить, що всі вони забризкані кров’ю жертви. А на бетонній підлозі в калюжі запеченої крові лежатиме мертвий містер Арахіс.

Чого жоден з них не скаже, так це того, що саме змусило їх так повестися. У світі, де Розбишака — об’єкт для ненависті, Кевін жадав, щоб і його ненавиділи теж. І якщо світ Розбишаку зневажає, то і Квасоля прагнув бути зневаженим, і крапка. І допоки світ не приймає Розбишаку, всі вони — і Томас, і Джаспер, і Паця Пірат, і Вумник — воліють бути відторгнутими. Тож, обіцяючи під присягою казати правду, тільки правду і нічого, крім правди, кожен із них зізнається, що це він убив Командора. І як підлітків, усіх їх запроторять до місцевої буцегарні. Хіба що за винятком Розбишаки.

Чого жоден з них не сказав, так це того, що сталося насправді. Паця Пірат постійно твердив, що ніж був у нього. Вумник же наполягав на тому, що це він, саме він, мав того ножа. І так далі: крапка-крапка-трикрапка-крапля-крапля-та-й-край.

Один «порш». Два «порші». І т. д. В їхній останній день у Медичному центрі до його воріт приїхала машина «швидкої допомоги», але без проблискового маячка чи сирени. Побачивши «швидку», пікетники розступилися. Малята та немовлята, заколисувані рокгадсоніанками, і ті замовкли, ніби від помаху чарівницького жезла. То привезли нову дівчину.

По обіді Командор послав охорону провести хлопців униз. Кевін ішов поруч із Розбишакою, тримаючи її за руку, щоб вести у правильному напрямку. Браслет із дармовисами все ще деренькотав навколо її щиколотки. Від високої напруги застібка заварилася. У бетонних коридорах це бряжчання браслету звучало просто жахливо.

Ланцюжок і медальйончики вибрязкували, неначе залізні кайданки на ногах арештантів у кінострічці про в’язницю. Розбишака ж зоставалася лише живою легендою, та й край.

Коли вони ввійшли до терапевтичної палати і Кевін угледів закутане в брудну плівку тіло, йому від жаху засмоктало під серцем. У цього тіла були величезні цицьки. Більші, ніж він коли-небудь бачив у будь-якої старшокласниці, хіба що за винятком однієї. Живіт у нової дівчини під плівкою здимався, наче гора. І Кевін домислив двійко осиротілих «поршів» у Сент-Клауді, новеньких, щойно з конвеєра, які нікому забрати додому. Як і минулого разу, він відчував, що чуприна в нього стає дибки, буцімто примари скубуть його за волосся. Відпустивши руку Розбишаки, він схрестив пальці.

У руці Командор тримав скальпель. «Наша нова дівчина водила машину, як шибайголова. А ще вона була безпутниця, і загнала свою кохану сім’ю по шию в борги…»

Ще до того, як Командор підняв поліетиленову плівку, Кевін зрозумів, що ця історія не матиме щасливого кінця. Небіжчиця, котра лежить на столі, матиме шкіру грубу і пожовклу, як мозолі на його долонях. І в її тілі не буде більше дітей зі шкірою так само бездоганно рожевою, як шкіра під його нігтями. Ніхто не сумуватиме за ним, поки його немає вдома. Щоб змиритися з цією дорожньо-транспортною пригодою, не знадобилося жодних реальних зусиль. Вона здавалася настільки жаскою, але й настільки досконалою, що в ній для долі була ідеальна форма. Вона була настільки ж неминуча, як форма у яйця. І Кевін не міг ні не допустити її, ні довести її неспроможність. Вона мала досконалість істини.

«Панове, — оголосив Командор. — Сьогодні буде ваш вирішальний іспит».

Командор відкинув поліетиленову плівку, і під нею була Мінді Евелін Тейлор-Джексон. На відміну від Шкури, вона не мала жодних швів.

Її ніхто ще не різав. На ній була звичайна картата сукня, яку так добре пам’ятав Кевін. Цю сукню вона надягала на їхнє третє побачення, хіба що тоді ця сукня не так щільно облягала тіло. Того самого вечора Кевін втратив цноту. Тепер же Командор викликав його по імені, наказавши зробити крок уперед і розстебнути всі ґудзики, що він рефлекторно й зробив. Ґудзики на дотик були ті самі, що й ґудзики, які він розстібував минулого разу. Мінді лежала нерухомо, затамувавши подих. Вони обоє надто вже лякалися дихнути.

Командор простяг йому скальпель і прогудів: «Розкрийте, будь ласка, нижнє підчеревне сплетіння».

Кевін похитав головою. Ні, ножа він не візьме.

Командор настирно простягатиме скальпель решті хлопців, але ніхто його до рук так і не прийме. Їм — Томасові, Паці Пірату, Вумникові та Джасперу — було досить побачити обличчя Кевіна, щоб зрозуміти: тут щось не так. Отож, вони не наважувалися. Як дівчата, не запрошені кавалерами до танцю, сором’язливо притискуються до стіни. Так і вони — неохоча ватага парубків.

Нарешті Командор наказав іти до столу Розбишаці і вклав ніж їй у руку. Виблиснуло лезо. «Видаліть, будь ласка, ліву з грудей».

Очі Розбишаки, здавалося, навіть не кліпнуть, такі самі порожні, як і в Мінді.