Розділ «Схильності»

У Кевіна Клейтона від цього плану аж дух зайнявся. Оце — геройство! Й подумки він уявив, як б’ється за те, щоб визволити Мінді. Та вона була немов забута дрібничка, щось таке, що колись мало над ним владу й від чого голова враз і негайно йшла обертом, так що землі під ногами не чуєш, але тепер ця влада втрачала над ним силу.

На п’ятому тижні вони майже втратили всяку надію. Навіть світло лазерного промінця потьмяніло. Та Кевін і далі чатував ночами. І тільки Розбишака підтримувала йому компанію. Тим часом як решта ніжилася в теплих постелях; від постійного стояння навколішки Кевінові боліли коліна. Його руки тремтіли від холоду, та він відправляв послання невідомому, сигналячи тире-два-тире-крапка-три крапки та покусуючи, щоб не заснути, власного язика. І хай його плоть виснажилася, та віра його залишалася непохитною.

Вони сиділи в пітьмі, надсилаючи повідомлення, і Кевін ділився з Розбишакою планами на те, як він витратить свої двадцять тисяч. Він вирветься звідси, і вони з Мінді втечуть світ заочі. І поїдуть туди, де заходить сонце, і десь там на заході знайдуть «гніздечко», щоб оселитися. Їхня головна мета — народити та ростити цих близнюків.

Коли Розбишака не відповідала, Кевін і сам замовкав. Цілісінькі ночі, удвох у темряві, розмови — це йому нагадувало дещо. Дещо зі школи. Одну книжку. Про старі часи, про хлопчика, який утік з дому, та про збіглого раба. Вони ще на плоту сплавлялися по Міссісіпі. Не книжка, а нудьга нестерпна. Усе, про що розпатякував невільник-утікач, не мало жодного сенсу. Як на Кевіна, той раб був просто неграмотний бовдур.

Задля сміху він розповів Розбишаці про свій фортель з пустельними щурами. Хто-хто, а вона мала б лягти зі сміху.

Та Розбишака лише прикро зиркнула в його бік і презирливо відкопилила губу. І похитала головою, ніби вибачала йому його необізнаність.

Кевін набрався відваги. Не дивлячись Розбишаці у вічі, він запитав: «А ти не боїшся потрапити до пекла?» При цьому він не припиняв відправляти в невідомість світлові сигнали азбукою Морзе. На плаву в океані ночі.

Розбишака позіхнула: «Спробуй зрозуміти мене правильно, гаразд? — Вона пригнічено всміхнулася: — Та для мене потрапити до пекла, однаково що опинитися в раю і бути змушеною удавати решту вічності, що я така сама, як ви».

По обіді вони копирсалися в нутрощах Бетсі. Нутрощах Шкури. Тепер від усвідомлення того, що раніше це був хтось реальний, колупатися в її тельбухах було значно важче, принаймні для Кевіна. Оце тепер майже всі шви, накладені на її тулубі, були зняті. Її тіло, за винятком голови, виглядало дещо сплющеним і немовби трохи розпливлося. Нагадувала вона зараз підстилку з тигрової шкіри. Вигляд самої лише незайманої голови, навколо якої кружляють кімнатні мухи, нагадав Кевіну епізод із ще однієї книжки, яку вони повинні були читати за програмою. Щось про школярів, котрі через авіакатастрофу опинилися на безлюдному острові без жодних засобів до існування[269]. Щось таке, що з власної охоти читати не схочеш, та мусиш. Після того як по цій повісті написали тести, єдина подробиця, яку Кевін міг згадати, були чорні мухи і пара зламаних окулярів. На сьогодні він був єдиним пацієнтом клініки, котрий знав про Шкуру та Розбишаку і їхнє багатостраждальне кохання, що народилося під нещасливою зорею.

Шкура перетворилася на руїну. Розвалище органів і подібної всячини, шкарубкої й консервованої. Серце і шлунок, усе перемішалося. Наприкінці занять Командор збирався влаштувати їм іспит з анатомії. Ті, хто навчалися тут раніше, написали на кількох органах шпаргалки. Печінку розпізнати було за іграшку, але хтось незмивним фломастером підписав «селезінка» на одному слизькому й непоказному шматкові. Іншим почерком на іншому шматку було нашкрябано: «Підшлункова залоза».

А на передній стінці черевної порожнини Шкури чиясь невловима рука надряпала «Тут був Реймонд» — і дата, двома місяцями раніше.

Головоломкою стали чотиризначні числа, написані в різних важкодоступних та глухих закутках. Так, число 4-1-7-9 було на задній поверхні сечового міхура. Число 2-8-2-6 — за її серцем. Кевін не розумів, що вони означають, але помітив, що Розбишака повторює їх, бурмочучи собі під ніс.

Однієї ночі, десь на шостому тижні їхнього перебування в шпиталі, батарейки у Кевіна сіли. Розбишака не вагалася й миті. Зараз же розбуркала Вумника і зажадала батарейки з його наручного годинника. Вумник спросоння запитав навіщо, і Розбишака криком зашепотіла: «Щоб нас звідси витягти, дурню!»

То був чи не найтихіший бій навкулачки в історії людства. Мовчки й немилосердно вони гамселили й душили одне одного, нишком і запекло вовтузячись на підлозі. Удари кулаками глушили їхні фланелеві піжами. Беззвучно юшила кров з їхніх розквашених носів.

Двічі тіло Вумника обм’якало, і він, здавався, переможеним. Та щоразу, як Розбишака бралася розстібувати браслет його годинника, він збирався на силі, схоплювався на носки і далі відбивався. Тоді ворожі сторони заходилися лупцювати одна одну ліктями та коліньми. І лише після того, як Розбишака добряче довбонула Вумника закривавленою головою, той більше вже не зіп’явся на рівні ноги.

Переможниця стягла годинник з його зап’ястка та відкрила задню кришку. З оскаженілим поглядом, у якому читався виклик всякому, хто посмів би стати їй на дорозі, вона вивалила батарейки так, неначебто видобувала кулі з барабана револьвера. Перезарядила лазерну указку і без зайвих слів віднесла її Кевіну до вікна. За три ночі по тому Розбишака розбудила-розштовхала Пацю Пірата і зажадала батарейки з його портативного ігрового пристрою Game Boy. Маючи наочний приклад Вумника і споглядаючи його синці під обома очима, Паця Пірат не став чинити опору і віддав батарейки без бою.

Усі казали Кевінові, що він з’їхав з глузду, але той стояв на своєму. Не припиняючи свої «крапка-шапка-жабка-тире-горох пре», він шепотів-туркотів їм лекцію, що робити щось божевільне краще, ніж нічого не робити взагалі. Він шепотів-освічував їх промовою, що краще, мовляв, вже робити щось марне, ніж визнавати, що ти — немічний і безпорадний.

Кевін стояв навколішки на краю нічного безмежжя, спираючись ліктями на підвіконня. Стиснув обидві руки разом біля підборіддя. Бурмотячи собі під ніс слова, він надсилав і надсилав свою звістку. Це був закодований сигнал SOS до цілковитого незнайомця, якого, можливо, навіть не існує. Він намагався вступити в контакт із казна-яким таємничим кимось, якого ніхто не бачив і не чув.

Через сім тижнів без сну, Кевін був ні живий, ні мертвий, але твердо стояв на своєму. А з темряви так досі й не прийшло жодного, хай і слабкого, проблиску у відповідь. Він виглядав як несосвітенний бовдур, та рішучості не втрачав. Перед самим світанням Кевін, надто зморений, аби стояти на чатах, важко зсунувся долі. Все ще стискаючи в підпухлих та закляклих пальцях лазерну указку, від зневіри у власній силі він стиха заскавучав.

Це скиглення розбудило Розбишаку, яка нишком вилізла з теплої постелі, волочачи за собою ковдру. Огорнула в неї впалого вартового і, розтиснувши його заціпенілі пальці, видобула указку.