Розділ «Палій»

Піщана буря не увійшла на маленьких котячих лапках. Не схожою вона була і на туман Дешила Геміта, що крадькома оповиває Сан-Франциско, чи на туман Реймонда Чендлера, що розставляє декорації по Лос-Анджелесу[116]. Ця піщана буря зійшла на наметове містечко, немов кипуча коричнева снігова завірюха. Усю ніч мешканці містечка щулилися по своїх лопотливих наметах. Зав’язавши собі носи й роти мокрими хустками. Замість танців з обручами і пожирання вогню, вони при світлі ліхтариків попахкували бульбуляторами й упівголоса розповідали історії. З тихою повагою до мертвих згадуючи тих «паліїв»[117], які вже покинули безпечний затишок своїх кланів. Дурніші виходили бувало в отакі бурі, як буря цієї ночі, покладаючись на якесь власне, п’яне відчуття напрямку. Їхня мета могла міститися лише за якихось кілька футів, але, засліплені, з заплющеними проти обдирних дрібок піску очима, такі мандрівці збочували. Хльостані піском, вони примножували свої помилки. Впевнені, що вхопляться за щось міцне і надійне, вони спотикливо просувались вперед чисто на вірі. Порятунок завжди здавався їм в межах досяжності.

На світанку запищала рація «вокі-токі». Спершу атмосферна тріскотня, а слідом уже голос. Жіночий голос. Напівзарита в землю, забита порохом рація спитала:

— Веселкове Сяйво, ви мене чуєте?

Черговий кашель радіозавад повис у курявому повітрі.

— Це Суничне Тістечко, — промовив той голос. — У мене код «Кучерява м’ята». Як чуєте мене?[118]

Зі сходом сонця курява врешті вляглася. Поблизу вокі-токі пішла донизу довга застібка-блискавка. Зсередини вогкого спального мішка потягнулася чиясь рука. Кожний палець на ній було помережано зробленими хною химерними візерунками. Нігті пофарбовано чорним. Настроєвий перстень[119], його камінь виявився оніксом: тривожність. Найнижчого рівня. Немолода рука, молодшою вона вже відбула. Рука почала мацати довкола по земляній долівці намету, відкидаючи геть мертві світлові палички[120], обкачані в бруді цукеркові намиста[121], жувачки та використані кондоми, допоки знайшла вокі-токі і затягнула рацію до себе у спальний мішок. Приглушено прокашлявся чоловік. Він відповів:

— Веселкове Сяйво слухає.

— Дяка богині, — відгукнувся жіночий голос[122]. Суничного Тістечка голос.

Напівсонно той чоловік глибоко занурився пальцем собі в пупок — отакий-от єдиний привілей з досягненням середнього віку: він виростив собі черево. Життя подарувало йому твердий круглий живіт, що тяжів донизу і змушував дівчат вигинати спини, коли він брав їх іззаду. Що більше в парубка черево, то глибший в нього пуп; у Веселкового Сяйва він був, як торба в кенгуру. Його пучка намацала п’ятиміліграмовий «стелазин». А ще південноафриканський «мандракс»[123]. І ще п’ятнадцятиміліграмовий «мелларіл», припасений саме для таких надзвичайних оказій. Він виколупав зелену десятиміліграмову пігулку «мелларілу» і закинув її собі між потрісканих губ. А вже тоді запитав:

— Ви певні, що там саме «Кучерява м’ята»?

Спальний мішок розгорнувся, демонструючи його мешканця: засмаглого бородатого чоловіка. Що перебував під загрозою задушення плутаниною бісерних намист. Намист, що вчепилися у волосся на його голих грудях. Одна бісерна низка закрутилась петлею крізь срібне колечко пірсингу в його нижній губі. Тримаючи вокі-токі собі біля вуха, чоловік перепитав:

— Де?

Він відчув запах котячої сечі. Вхопив вільною рукою жменю свого заплетеного в кіски-дредлоки волосся й підніс до носа.

Голос Суничного Тістечка промовив:

— Я в таборі Болотяного Народу[124].

Спальний мішок вчувався вологим більше, ніж просто від поту. Поряд з Веселковим Сяйвом лежав порожній бульбулятор, витеклий. Вода з нього всоталася чоловіку в коси. То була навіть не вода. Минулої ночі він наповнював бульбулятор «Єгермайстром»[125]. Голова в нього тхнула чимсь між «Єг’майстром», золою «скунсової трави» та «тетрагідроканабінолом»[126]. Навіть іще ближче до нього пригорнулося хтось-щось голе. То міцно спала якась юна шукачка просвітлення. У суто коматозному різновиді сну. Спала, ніби під чарами з якоїсь казки. Якась невідома особа поналіплювала їй зірочок на обличчя і голі цицьки. З пипками темно-фіолетовими й великими в обводі, як сливи, чи й більшими. Зірочки з фольги, ті, що їх вчителі використовують для оцінювання домашніх робіт, — червоні, золоті, срібні. Хтось скористався незмивним чорним маркером для позначення білизни перед пранням, щоб написати їй дещо поперек лоба. Сяйво прочитав ті слова і скривився. «Татусеве діффча». Він придивився до почерку, уважно. Не схоже було на те, що там писано його рукою.

Мала спала так міцно, що навіть зграя мух, які обробляли її цицьки, не могла її розбудити. Веселкове Сяйво відігнав їх помахом. Такий собі порожній жест галантності. Мухи задзижчали в повітрі; тієї ж миті, як він піде, вони знов опустяться на неї, як стерв’ятники.

Суничне Тістечко запитала в нього, чи варто їй викликати копів.

Це знову повернуло його до реальності. Майже реальності. Достатньо близько. «Мелларіл» дедалі виконував свою магію.