Розділ «Чому в Койота ніколи грошей на парковку не вистачало»

Так вже сталося, що в Койота та його дружини з’явилося немовля. От чого він ніколи не хотів, то це стати татком. Далекоглядні плани на майбутнє малювалися йому такими: у нього постійна робота цією, рок-зіркою, точніше фронтменом популярної групи, що під стогін гітар при повних трибунах заводить пісню і стадіон; після концерту, ясна річ, «травка» з Віслюком, а після «травки» давити подушку можна й ткнувшись пикою у впалий живіт Гієни — аж раптом у нього з’явились обов’язки. Замість групових секс вечірок у Койота була дружина, для якої не існувало такого поняття, як аборт.

У Райнер-веллі Койот придбав будиночок на дві спальні, стіни яких аж здригалися від постійного, як йому здавалося, крику немовляти. Зате йому не було потреби вдаватися до тестів на батьківство, бо він і так, на власні вуха, чув, чиї гени волають на весь дім. Дитині ще не було й року, як виникли побоювання, що в неї нездорова звичка, а саме: автозалежність, що ніяк не в’язалася з благами довколишнього середовища. Ніяк, бачте, її не вдавалося приспати, окрім як, пристебнувши до заднього сидіння задрипаного «Додж Дарт», намотувати кола кільцевою дорогою навкруги Сіетла зі швидкістю возика, який пхають поперед себе у супермаркеті, тобто миль, десь із п’ять на годину. А ще, рівно о півночі, немовля завело собі звичку прокидатися, мов за годинником. Койотова жінка повивала його та передавала Койотові, який бігцем відносив того до «доджу». Втім, хвилюватися, що переполохаєш сусідів, не було чого — по сусідству все одно ніхто не спав. Ніхто не працював, і ніхто не спав. Просто на сусідньому подвір’ї, сидячи на веранді, Віл з Ламою потроху «квасили» недитячий солодовий напій. Мангуст і Бурундук гасали у стріт-баскет, а саме у той його різновид, що зветься «пік-ап», просто неба під ліхтарем у кінці провулку, і краю тій забаві не було видно. Хоч і не кожну ніч, але час від часу темряву осявали сполохи та чулася пальба. Звичний саундтрек, що супроводжував нічне життя навколишньої громади, був абияким, тільки б на повну силу динаміків з усіх авто, та так, що аж шибки трохи не вилітали. Хор протиугінних пристроїв. Завивання поліцейських сирен. Ніщо з названого не надихало Койота на те, щоб одного дня відправити дитину до однієї з місцевих шкіл.

Колись невідь-хто видер із дротом радіо з його автівки, і тепер, коли Койотові кортіло пісень, доводилося співати самому. Кожна ніч на повну потужність підсилювача калатала у вухах ритмами музичного лайна, останнього почутого перед виїздом, і Койот відчував, що його голос дедалі виснажується все скоріше — так, що й сам себе він не в змозі почути. Та гірше від звичних шумів було інше: бачити, як усі приторговують хто на що здавсь — просто на узбіччі. Оцінити це явище можна було, навіть не виходячи з машини. Коли ти плентаєшся зі швидкістю п’ять миль на годину з дитинчам, що будь-якої миті прокинеться та подасть голос, приєднуючи його до загального звукового безладу, все й так видко: ось Лис, який торгує геричем… Фламінго, котра торгує сама собою… Слон, який торгує своїм суремним голосом, вторуючи замовленням у придорожньому фастфуді з сервісом просто до віконця автівки. Конкуруючі бандити, які шмаляють одне одного з усіх стволів, навіть не збавляючи швидкості того, на чому там вони їздять. «Для району, де ніхто ніколи не мав справжньої роботи, — дивувався Койот, — чи не дивно, що всі кудись женуться як оглашенні?» Навіть нікчемні покидьки, й ті метушилися так, ніби перед ними стояло комплексне, з невідкладними термінами, завдання.

Хоч і не кожного дня, але вже затемна трафік, бувало, ставав, як то кажуть, бампер у бампер. Від нетерплячки водії витягували шиї у віконце, мов той журавель, хоча за кермом зазвичай сиділи ті, хто їздив у місто, як на роботу, але до самої, аж ніякої, роботи ніколи не доїжджав.

Узяти хоча б ту-таки Фламінго. У своїй міні-спідниці, грайливо покачуючи сумочкою з рожевим пір’ячком на жовтому, під золото, ланцюжку, що теліпалася на худорлявому плечі, вона заробляла вчетверо більше за Койота, при цьому не сплачуючи жодного центу податків. Койот дещо знав про них, не приручених суспільством звірів. По-перше, у кожного з них був свій таємний знак. Хтось мав якусь дрібну фенечку, що її власноруч сплела донька, ще хтось — тату на шиї; це могло бути все що завгодно, важило лише те, що то був наявний знак того, що носій мав щось таке, чим він насправді дорожить. То був ключик до потаємного скарбу. Якщо ти здогадався, де той ключик, і дав те зрозуміти хвалою — сезам сам собою відчиниться; можна вважати, ти дібрав відмичку до замку чийогось серця. Треба тільки вміти читати знаки. У коледжі цього не навчають, зітхнув до себе Койот, навчає життя. От коли тебе ставлять «впарювати» вершки для прикраси десертів у тюбиках в одному супермаркеті, а потім в іншому, то, якщо ти не навчився яструбиним оком вихоплювати найважливіше, гріш тобі ціна. Робота на «Ллевеллін фудз», до речі, була не з тих, що збуджувала мозок настільки, щоб на кар’єрне зростання виникала ерекція.

Друга річ, яку збагнув Койот, торкалася самої суті сексуального потягу, і полягала вона в доступності. Саме доступністю й спокушала порнографія. Взяти хоча б типовий розворот порнографічного журналу, скажімо, з Лелечихою: дзьоб, роззявлений, як літера «О», немов для орального сексу; сідниці хіба що не в об’єктиві, чи, сказати вже, об’єктив у сідницях; стрінги, скільки їх там, спущені аж до високих підборів — видко одразу: така не відштовхне. Якщо ту ж Фламінго навчити класти вказівного пальця якомога далі до рота, поки повз неї повзуть автівки з усілякими збоченцями, то була б вірна ознака того, що її задовольнить навіть і такий повний невдаха, як ти. Втім, вона була на правильному шляху: лайкрову міні-юпку задрано до самого вихідного отвору, що можна було розцінити як заохочування твоїх хтивих намірів, це як триматися за руки усім самотнім і сором’язливим. Щоночі автомобілі баражували кварталом, де промишляла Фламінго. Це була даність. Вона дасть. Вірняк.

Не сказати, щоб Койот не відчував і на собі її зваби, та проти того, щоб остаточно піддатися, повставав його власний член, що, бач, ніяковів у джунглях дикого кварталу, та з такою автівкою, та ще й серед затору, де, куди не кинь, самі покидьки і збоченці, та ще й маючи за спиною маленьке скигливе койотинчисько, пристебнуте до заднього сидіння.

Єдине, чим Койот таки завинив перед дружиною, був, отже, келих вина, коли він трохи надпив, а потім долив, а потім іще надпив, і, коли вона спитала його, скільки келихів він вже осушив, Койот тільки похитав головою: «Це перший». На що вона теж похитала головою, рішуче осушила рівно половину, а потім, накривши целофаном, сунула до холодильника до кращих часів. Хай як це не скидається на божевілля, але вона дійсно вчинила так.

Ледве котячись темною вулицею, за дюйм долаючи димову завісу вихлопних газів і тримаючи вухо на приховану у напівтіні малу, Койот аж здригнувся, зненацька почувши страшний зойк: «П’ять доларів!» Зойк лунав від бачків з непотребом, що вишикувалися вздовж дороги. Пригледівшись, Койот побачив між бачків Фламінго. «Найсміливіші бажання на дурничку усього за п’ять доларів!»

«Яке ж це “на дурничку”, — здивувався про себе Койот, — коли це за п’ять доларів?» Він уже зібрався додати газу, коли вперся в бампер попередньої машини. Краєм ока він помітив, як Фламінго ступає на самий бордюр. Район діяв за принципом: усе на дурничку, якщо платиш сповна. Фламінго постукала кістлявими костяшками пальців у пасажирське віконце, нахилилася нижче та показала вказівним пальцем на кнопку, що замикала віконце зсередини. Постукала ще раз, вже наполегливіше, одночасно другою рукою смикаючи ручку дверцят, ніби збиралася її відірвати. «На дурничку!» — вигукнула вона ще ближче, притиснувши розмальовані губи до самого скла і залишаючи на ньому жирний змазаний відбиток помади; зсередини він виглядав жахливо, як той червоний м’ясистий равлик, що збирає водорості з внутрішньої стіни акваріума. Голосно так, що й малій койотинчисьці не снилося, вона заверещала: «Татку, агов, задарма віддаюся!»

Її спроби прорватися всередину вже залишили на автівці масний слід. Від крику розбризкалася слина, велика пляма розповзлася лише в кількох дюймах від обличчя малої, що безжурно куняла. Вуличні вогні відкидали зловісну тінь на маленьке заспане обличчя. Від смердючого дихання Фламінго запітніло скло, а пурпурові нігті, розмазуючи туман, залишили на ньому розводи з відбитків пальців та помади. Мало того, оскільки Койот ані на хвильку не зупинявся, відбиток густо наквацяних губ у розводах пальців проповз по всій довжині пасажирських вікон, як багряний гальмівний слід.

Койотові лячно було навіть уявити, яка зараза могла пристати до його авто, і весь шлях додому тільки й думав про те, від якого чудовиська врятувала його родину така начебто непомітна річ, як чисте скло. Койотиха все ще спала, коли він поклав койотинчисько поруч із нею, підіткнув тій ковдру, а сам, прихопивши пачку «Клінекс»[89], повернувся до автівки. Під пильним оком Вола й Лами, що як сиділи під ліхтарем на веранді, так, здавалося, і не зрушили з місця, він узявся до своєї темної справи. Роздивитися бруд у пітьмі було важкенько, та кожного разу, як Койот проводив серветкою по склу, на ній залишалася темно-багряна пляма. Навшпиньках він прокрався в дім за свіжою порцією того, чим можна відтирати бруд. Поплював і знов заходився терти скло, мішаючи, таким чином, слину Фламінго зі своєю, свою ДНК з її. На світанку на веранді з’явилася дружина, вдягнена у банний халат, із чашкою кави в руках і спитала, що то він робить. Із сусідньої веранди Віл з Ламою дивилися на неї з ніжністю, з якою хижак дивиться на свою здобич.

«А як тобі здається, що я роблю? — тявкнув у відповідь Койот доволі роздратовано, бо хоч як крути, а він, не складаючи рук, працював цілу ніч, і, не відволікаючись від свого заняття, додав, — мию цю грьобану тачку!»

«Клінексом?» — уїдливо спитала дружина. Дійсно, все узбіччя навколо було скрізь заслано пожмаканими серветками, і вона, як була у банному халаті, почала їх збирати. «І памперсами?!» Дійсно, поміж серветок деінде виднілися ще й одноразові дитячі підгузки, на кожному з яких жевріла темно-багряна пляма. На білому тлі ті плями виглядали чи то як синці від засосу, чи то відхарки від сухоти, чи то ознаки невиліковного раку крові, який можна підхопити лише статевим шляхом.

Цілісіньку ніч Койот лише те й робив, що плювався, аж поки в роті не пересохло. Від возюкання по склу назад-уперед він якщо й відчував свій лікоть, то лише як тупий ниючий біль. У горлі дерло, наче він піску об’ївся.

Доки Черепаха й Морж іще не виповзли зі своїми стільцями на партію-другу звичного доміно у промінні ранкового сонечка, Койот устиг похапцем прийняти душ і зібратися на роботу. «Де ж справедливість, — нарікав він на сусідів, — коли все, хай чого вони торкаються, вилазить мені боком». І в голові його почали визрівати плани помсти.

Наступної ночі, дочекавшись поки мала закуняє, Койот їхав уже не безцільно, а маючи певну мету: зустріти Фламінго. Побачивши її, він трохи скинув швидкість і притиснувся до самого узбіччя, а в слушний час, перехилившись, прочинив пасажирське віконце. Фламінго клюнула на наживку і потрусила поряд з автівкою, питаючи: «А ти часом не коп?»

Койот посміхнувся й відказав: «А чи я схожий на копа?» Тепер він навмисно повз упритул до бордюру, тим самим змушуючи Фламінго вихляти між дорогою, паркометрами та пожежними гідрантами, аби триматися на рівні з автівкою.

У своєму віці Койот мав би летіти по дорозі життя на верхній позначці спідометра, натомість — він ледве повз. На роботі він був рабом погодинної платні, яку одержував за те, що нав’язував покупцям у супермаркетах нові товари: плямовивідники, мило з дезодорантом, йогурти, вмовляючи тих скуштувати чи бодай нюхнути новинку. Сьогодні він сам був покупцем. Саме він замовляв музику.