Розділ «Схильності»

Розбишака все ще залишалася з ними, от тільки колишньою Розбишакою вона більше не була. Вона упинала погляд у порожнечу, трясучись, буцімто перед цим сиділа на електричному стільці, який стратив лише її мужність. Щоб зберегти її таємницю, Кевіну доводилося супроводжувати її до ванної кімнати. Доводилося її годувати. Якщо ж навіть персонал «Півникової ферми» і виявив таємницю її ідентичності, ніяких подальших заходів щодо цього вони не вживали. Може, хтось іще сплачує за неї рахунки. А може, вони боялися розслідування і розголосу.

Нову втечу невільники з шостого поверху готували без особливого завзяття. Хоча Джаспер і вирізав з бруска мила пістолет і пофарбував його ваксою у чорний колір, а Квасоля о нічній порі сидів біля вікна, чатуючи на другу повітряну кульку. Поклавши руку на серце, анікому з них не свербіло знову опинитися назовні.

Кевін більше не бачив у цьому сенсу. Кому охота повертатися в світ настільки зіпсутий? Кому кортить величань від людців до того ницих? Він міг би повернутися героєм, але хто хоче бути королем серед мудаків? Жоден із хлопців не поривався правити живим доказом того, що ця липова система працює. Якби вони повернулися назовні зараз, то їхній природний потяг до дівчат вигородив би тих, ким вони виросли нехтувати. І тоді Командор стане героєм. Натомість тут, в ізоляції їм було приємно усвідомлювати, що батьки викидають гроші на вітер. Їхні родини та громади підуть по світу з торбою, сплачуючи рахунки за їхнє утримання. Їхнє покоління буде поколінням страйкарів.

Кевін усвідомлював, що решту життя йому випаде тягти ярмо: ішачити не покладаючи рук і крутитися наче та муха в окропі, увесь час — в мотні й бігавні. Та поки він міг би розслабитися. Бути тут під замком — не так вже й кепсько. А от необхідності сидіти за кермом «порша» й ганяти зі швидкістю двісті миль на годину він не відчував. Було класно просто сидіти склавши руки.

У ці дні Розбишака здавалася так само неживою, як Шкура, через те Кевін вирішив узяти її під свою опіку. Тому він одягав і водив Розбишаку на заняття. А пнучись підкувати її у фізиці, Кевін опанував цю дисципліну й сам. Що ж стосується календаря, то на календар Кевін майже не поглядав, до того він був задоволений. Щасливим байдуже на час, і він його не квапив, як і не прагнув опинитися деінде в іншому місці. Його життя вже не було більше гонитвою в прийдешнє.

І щось підказувало Кевіну, що це — гарна життєва школа. Так він готувався до того, щоб бути батьком. Таким чином потроху складалося в голові уявлення про те, як саме живуть довго та щасливо.

Зараз повз нього не пройшла іронія ситуації. Батьки запроторили його сюди задля спасіння його ж душі. А він, позбавлений свободи, знайшов тут порятунок. Життя, саме по собі, виявляється, доволі непогана штука. І нема йому чого видавати з себе карикатурного «голубця».

Тут, на шостому поверсі шпиталю, що панує над безкраїми кукурудзяними ланами, у нього потихеньку з’являлося відчуття, що він не під замком, а наче в монастирі. Мало не раює.

Якось, як і зазвичай по обіді, Кевін посадив Розбишаку на унітаз і чекав. Цей час, відразу після ситного обіду, був найкращим з огляду на більшу певність. У туалеті було так тихо, що він чув, як на подвір’ї об бетонну підлогу гупає баскетбольний м’яч. Почуваючись ні в сих ні в тих, він стояв поруч тісної кабінки, з якої стовбичили волохаті коліна Розбишаки. Хоч як навдивовижу це звучало, та запах сечі Кевіна потішив. Це означало, що Розбишака робить свою справу, і вони обоє ось-ось зможуть піти геть.

Нікого не було поблизу, і тому ніхто не чув, як Кевін Клейтон сповідувався в монолозі. «Єдине мені відоме рішення — це втеча». Він пригладив волосся Розбишаки там, де після удару струмом воно їжачилося. На щоку Розбишаки сіла чорна муха, і Кевін змахнув її. «Я втік від родини, — казав він. — Міг би й звідси втекти, і бігти й бігти». Він прислухався до дзюрчання в унітазі. «Нас звільнить час».

Розбишака пукнула. Це був добрий знак, знак, що вселяв надію. «Час порятує всіх».

Машинально Кевін обстежив спереду на чорній футболці проріху. Тицьнув пальцем, щоб подивитися на розмір дірки: «Треба заштопати».

Розбишака, сидячи на унітазі, втягнула голову в усе ще м’язисті плечі, при цьому навколо її сильної шиї збиралася в згортки шкіра. Татуювання «ШКУРА». Її руки все ще напинають рукава чорної футболки, та Кевін нюнькається з нею, як з дитиною.

«Не ображайся, — почав нову тему Кевін, — але нещастя гомосексуалів, як геїв, так і лесбійок, у тому, що вони ніколи не подорослішають». На думку Кевіна, гомо невідоме почуття власної гідності, без якого, в кінцевому підсумку, не здобути пошани серед людей. Голубі ж ніколи не віддавали до рук правосуддя крадіїв худоби і не вбивали дракона сяйним мечем.

Кевін зітхнув. Відірвав кілька квадратиків туалетного паперу. Потім однією рукою взяв за потужний карк Розбишаку і нахилив її вперед. Намацавши заднє місце, підтер його папером. Глянув на папірець — той був у жовтих цятках. Викинув і відірвав іще трохи. Цього разу, коли він витер, на папірці, крім слідів сечі, помітив іще якісь. Папірець блищав, і не просто блищав, а переливався кольорами веселки. Кевін, побачивши райдужний блиск, одразу впізнав мазок вазеліну. Та було там і ще дещо. Кевін знову підтер сидні, і папір всотав якусь непрозору глейку гидоту. Це була та сама каламутна й в’язка сперма, котру вони якось побачили всередині Шкури.

Хай чия то робота, Командора чи когось із охорони на поверсі, та хтось іще розкрив, що Розбишака — не хлопець.

Навесні у своєму останньому листі його мама нарікала, що садок їхній спустошується. Її переслідували примари пустельних щурів, яких, як вона знала, Кевін умертвив. Це ніхто інший, як Кевін, накликав кару на їхню оселю. Щури-привиди з’являлася вночі, твердила вона, і трощили полуницю. Вони пожерли молоді паростки салату. Це було якесь нашестя мстивих фантомів пустельних щурів, котрі ожили, щоб заморити їхню сім’ю голодом. Слова, що вона писала, були на межі істини, яку вона ніколи не могла прийняти. Мати ж чіплялася за реальні факти, що були їй добре відомі: пустельні щурі — мертві, її син — збоченець, а Командор усе виправить.

Від охоронців на поверсі просочувалися чутки, що неминуче буде розслідування. Що ймовірна судова справа уже в проваджені. Утім, насправді все застигло в мертвій точці.

Кевін уявляв собі, як мама плаче над опухлими ногами. Ці її ноги кровоточать. Попри плітки про слідство ні на яке розслідування Кевін не сподівався. У цій паскудній системі всі були пов’язані. А поки нічого не відбувалося, тож Командор оголосив, що вони відновлюють заняття. Так, Бетсі щезла. Звісно, це — втрата. І йому від цього гірко. Проте батьки іншої дівчини, що загинула в автомобільній аварії, пожертвували шпиталю доччине тіло.

Знадобився певний час, але, зрештою, всі подробиці спливли в залі суду: і про їхню досвітню втечу в непроглядній темряві по линві, і про те, як пішов сніг, коли вони голіруч рили могилу Шкурі. Набагато пізніше, коли перед телекамерами Кевіна розпитуватимуть про те, що сталося, він відповість, що ті кілька тижнів були найщасливішими в його житті. Поклавши руку на Біблію, він говоритиме дикі речі. Перед суддею та присяжними він скаже, що природа щастя полягає в тому, що ми тільки тоді його визнаємо, як втратимо. Однак ніхто йому не повірить.