Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я хотіла бачити тебе, — розповідала Берта, — а як побачила, ти став милий мені.

— А як я тебе побачив, ти теж була мені мила, — признався Вітіко. — Ми були двома дітьми.

— Але я до тебе вже бачила гарних лицарів і хлопців, і жоден із них не був мені милий, — казала Берта.

— А я бачив до тебе гарних панночок і дівчат, і жодна не була мені мила, — мовив Вітіко.

— Бачив? — перепитала Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти заговорила до мене? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був милий мені, я й заговорила до тебе, — відповіла Берта.

— І тому, що я був тобі милий, ти пішла зі мною до каменів, щоб сидіти коло кленів? — запитав Вітіко.

— Тому, що ти був мені милий, я й пішла з тобою до каменів, щоб сидіти коло кленів, — відповіла Берта.

— І сиділа поряд зі мною на камені, — додав Вітіко.

— Я сиділа поряд із тобою на камені, — мовила Берта.

— А ти була така мила мені, — признавався Вітіко, — що я завжди б сидів коло тебе і завжди залюбки розмовляв би з тобою. Берто, ти вдягнена сьогодні, як тоді.

— Те саме вбрання, яке я мала на собі тієї неділі, — відповіла Берта, — тільки чорна сукня стала мені трохи закоротка.

— Мені все видається таким самим, як і тоді, — сказав Вітіко.

— Я це вбрання вже ніколи більше не вдягала, але зберегла його, — розповідала Берта, — а коли ти сьогодні прийшов, я вже знала, про що ти запитаєш мене, і вдягнула його. А ти теж у тому вбранні, що й тоді.

— Це той самий обладунок, — казав Вітіко, — я часто вдягаю його, але не завжди, і вдягнув його, бо сьогодні хотів запитати тебе про те, про що вже запитав. Берто, а чому я тоді видався тобі милим?

— Ти став мені милим, бо став милим, — відповіла Берта.

— Таж я був тобі геть чужим, — нагадав Вітіко.

— Мені ти був не чужий, коли я побачила тебе, то вже давно знала тебе, — відповіла Берта.

— І я знав тебе завжди, коли ти стояла з трояндами на узліссі, — мовив Вітіко.