Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Побачиш, — сказала Берта, — вона тепер стала дуже гарна.

— А це місце, на якому ми стоїмо, повинно для нас завжди бути улюбленим, — мовив Вітіко.

— Воно буде для нас улюбленим довіку, — підтвердила Берта.

— А тепер ходімо до каменів, — мовив Вітіко.

— Ходімо, — погодилася Берта.

Молодята пішли узліссям, аж поки дійшли до каменів, звідки Вітіко тоді дивився на дівчат, які співали. Зупинившись перед каменями, Вітіко мовив:

— Берто, сядь.

— Я сиділа на цьому, — показала Берта.

— Тож знову сядь на нього, — мовив Вітіко.

Дівчина сіла.

— А я сидів поряд із тобою на цьому, — показав Вітіко, — він нижчий, і я знову сяду на нього.

Вітіко сів.

— Бачиш, Берто, — сказав він, — наші обличчя тепер знову на одному рівні, як і тоді, коли я дивився на тебе, а ти на мене.

— Вітіко, ти що, виріс? — запитала Берта.

— Мабуть, трохи виріс, — відповів Вітіко, — бо я тут знову нарівні з тобою, а ти казала, що тобі сукня стала коротка. Мій шкіряний обладунок розтягується.

— І твій меч, як і тоді, стирчав над нижнім каменем, і ми сидимо тут у тому самому одязі, як і шість років тому.

— Тільки дерева по той бік цієї осяйної галявини, на краю якої ми сидимо, — зауважив Вітіко, — ясніють тепер на сонці, а тоді були в затінку, і листя кленів над нами темне, а тоді полискувало.

— Я казала тобі, — мовила Берта, — що восени тут лагідні ранки, влітку дуже гаряче, зате пополудні є затінок. У затінку тут затишно, Вітіко, поклади свій шолом на траву, як і тоді.

Вітіко зняв із голови шкіряний шолом, поклав його на траву, і русяве волосся скотилося йому на потилицю. Сині очі Вітіко дивилися на Берту, а її карі очі дивилися на нього.

— А як називатиметься замок, який ти будуєш? — запитала Берта.