Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ходімо, — погодилася Берта.

— І я прошу тебе ще про одне, — додав Вітіко.

— Кажи, — кивнула Берта.

— Ходи зі мною сьогодні, якщо твої батько й мати не заперечать, — казав Вітіко, — на місце, де я вперше побачив тебе, коли ти стояла, увінчана трояндами, і ходи зі мною до каменя, на якому ми сиділи тоді.

— Вітіко, я з радістю піду з тобою, — погодилась Берта, — і ми попросимо про це батька-матір.

— Тож ходімо до них, — запропонував Вітіко.

Молодята пішли коридором назад до кімнати Вюльфгільти. Генріх і досі сидів там поряд із дружиною. Вітіко і Берта стали перед батьком-матір’ю. Вюльфгільта підвелася й поцілувала Берту в чоло. Генріх узяв руку Вітіко в свою і потім поклав її в руку Вюльфгільти, мовивши:

— Вюльфгільто, нехай діти сядуть коло нас.

— Сідайте коло нас, — припросила Вюльфгільта.

Генріх і Вюльфгільта сіли на стільці, поряд із ними сіли Вітіко і Берта.

— Отож ваше бажання має тепер тверду основу, — озвався Генріх, — і невдовзі справдиться. Оскільки ви тепер, Вітіко, як прозвучали ваші слова, отримаєте від нас високу честь, то не погребуйте й малою честю і побудьте трохи нашим гостем.

— З радістю побуду, — мовив Вітіко, — і вшаную цю честь також.

— І для нас буде радістю бачити вас довше, ніж звичайно, — сказала Вюльфгільта,

— Тоді ми б могли поговорити про багато подій, які сталися, а ви, Вітіко, могли б багато розповісти нам, — сказав Генріх. — Та й ви могли б краще пізнати Берту, а Берта — вас.

— Тату, я вже знаю Вітіко, — мовила Берта.

— А я знаю Берту, — додав Вітіко.

— Ну, якщо ви знаєте одне одного, — виснував Генріх, — тоді теперішнє піднесе вас.

— Авжеж, — опустила очі Берта.

— Авжеж, — підтвердив Вітіко.

— А наш дім, наш ліс і наша інша нерухомість могли б спонукати вас до багатьох роздумів, — сказав Генріх.