Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я знала про це.

— Твоя мати, Берто, сказала, що вона мене очима своєї душі пізнала раніше, ніж інші люди могли пізнати своїм зовнішнім зором, Берто, твоя душа теж має такі очі?

— Не знаю, — відповіла Берта, — але я тебе пізнала не раніше від інших, а одразу.

— Я теж одразу пізнав тебе, і то не знаю як, — розповідав Вітіко. — І все-таки я, відколи поцілував твої вуста на камені, аж донині вже не приходив до тебе.

— Вітіко, ти й не повинен був приходити, — відповіла Берта, — щоб хитрощами здобувати мене, але, оскільки ти поцілував мене на камені, ти мав прийти, щоб просити мене, і ти прийшов.

— А якби я сьогодні не прийшов? — запитав Вітіко.

— То прийшов би пізніше.

— А якби я взагалі не прийшов? — допитувався Вітіко.

— Це неможливо, — заперечила Берта, — бо ж ти прийшов.

— Так, неможливо, — погодився Вітіко. — А якби твої батько-мати завжди казали «ні»?

— Вони не зробили цього, бо знають нас, — мовила Берта, — а якби й зробили б, я все своє життя була б як наша тітонька: черницею.

— А я б правив у своєму маєтку і в країні без дружини, — сказав Вітіко.

— Ось це місце, — показала Берта.

— Тут ти постала переді мною з трояндами.

— А ти стояв отут, тут сонце світило на каміння, а ти підійшов до мене, — пригадувала Берта.

— Я злякався, побачивши дикі троянди на твоїй голові, — признався Вітіко, — бо в нашому домі часто згадували троянди.

— А я мала того дня прикраситись трояндами, тож ми повинні вшановувати троянди, — сказала Берта.

— Ми повинні вшановувати їх, і вони завжди будуть для мене символом.

— Отут стояла Труда, — розповідала Берта.

— Я побачу її, як буду в твоєму домі? — запитав Вітіко.