Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— І за той час, який в мене ще є, я міг би чогось навчитися, — сказав Вітіко.

— Ви б невдовзі дійшли певних думок щодо тих дій, які виконуєте тепер, — мовив Генріх.

— А ви, безперечно, підтримаєте мене порадою, — припустив Вітіко.

— Якщо ви потребуєте її і якщо вона дасть якусь користь, я залюбки дам її, — запевнив Генріх.

— Я потребуватиму її, і вона дасть користь, — сказав Вітіко.

— А тепер, — заявив Генріх, — перший обов’язок господаря — дбати про гостя. Ви спішилися, і вас одразу завели до моєї кімнати. Тепер доречно провести вас у ваше приміщення, щоб ви там відпочили, облаштувались, а потім сказали, чого ви потребуєте далі.

— Я вам хочу поставити запитання зовсім іншого роду, — проказав Вітіко.

— То кажіть, — мовив Генріх.

— Дайте вашу згоду, — заговорив Вітіко, — щоб Берта і я ще сьогодні відвідали те місце, на якому я вперше побачив Берту. Берта просить про те саме.

— Я, тату, прошу про те саме, — додала Берта.

— Ну, то відвідайте те місце, — дозволив Генріх, — якщо й мати такої думки, як я.

— Нехай діти йдуть, — мовила Вюльфгільта.

— Дякую, — сказав Вітіко, — потім ми повернемось до кімнати.

— Дякую, тату й мамо! — подякувала й Берта.

Після цих слів Вітіко й Берта підвелися, попрощалися з батьком-матір’ю і покинули кімнату. Вийшли з дверей дому на піщаний майданчик, а з майданчика пішли стежкою поміж лук на південь, тоді як шість років тому по цій самій стежці йшли на північ до дому Генріха. Обоє не мовили ані слова. Дійшовши до місця молитви коло червоної хатини, стали поряд навколішки й молилися. Потім мовчки пішли далі. Дійшли до краю провалля, де дзюрчала вода, як дзюрчала й шість років тому. Йшли краєм провалля в той бік, куди текла вода. Ліс прийняв молодят. Вони відійшли від струмка й пішли ліворуч поміж стовбурами. Зрештою Вітіко заговорив:

— Берто, Берто, шість років тому ми йшли цією стежкою до твоїх батька-матері, і ти мене, незнайомця, вела до них. Хто б з нас двох тоді думав, що ми колись знову йтимемо цією стежкою, як ідемо сьогодні?

— Я про це не думала, — призналася Берта, — але мені здавалося, ніби ми часто ходитимемо разом.

— А мені здавалося, — розповідав Вітіко, — що я часто хотів би ходити з тобою. Отже, ти з охотою повела мене в дім твоїх батька-матері?

— Бо інакше я б не лишилася стояти в лісі з трояндами на голові, коли ти підходив, — пояснила Берта, — а втекла б у ліс, як і Труда.

— Тож ти через мене лишилася стояти на місці? — розпитував Вітіко.