Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Берто, — відповів Вітіко, — два роки тому коло великого гарного каменя на узліссі ти сказала мені: будуй собі дім, Вітіко, а коли на тобі тоді не буде жодної плями, я піду за тобою і буду коло тебе до смерті. Тепер я будую собі дім і прийшов запитати тебе, чи є на мені пляма.

— Вітіко, на тобі немає ніякої плями, — відповіла Берта.

— Тож ти підеш за мною в дім? — запитав Вітіко.

— Я піду за тобою в твій дім, — відповіла Берта.

— І будеш там аж до смерті? — запитав Вітіко.

— Я буду там аж до смерті, — запевнила Берта.

— Отже, сказано те, що треба було сказати насамперед, — підсумував Вітіко. — Берто, Берто, я тисячу разів вітаю тебе!

— І я тобі, Вітіко, посилаю тисячі вітань, — привіталася Берта.

Молодята подали одне одному руки, трималися за руки й дивились одне одному в обличчя.

— Берто, — мовив Вітіко, — ти казала: я хочу, щоб тобі не було рівні, скільки очі сягають, нехай там здіймаються вгору високі дерева, або стоїть золоте колосся нив, або стелиться зелений оксамит лук. Але ж є багато тих, хто рівня мені, є дуже багато вищих від мене, то чи зможеш ти, Берто, зберігати високу повагу до мене?

— Вітіко, — відповіла Берта, — коли я сказала ті слова, ти відповів мені: я намагатимусь прагнути найвищого.

— Я хотів цього й досі хочу, — підтвердив Вітіко, — а ще казав, що хочу робити все, що можу.

— Що ж, намагання — це початок, — сказала Берта, — а початок ти, Вітіко, зробив. Коло того каменя я сказала тоді: коли я піду за тобою й буду коло тебе, тоді промовляй до людей своєї країни, веди їх до великого і сам ставай великим. Отже, я не можу хотіти, щоб тобі вже тепер не було рівні, але роки минатимуть за роками, і коли-небудь я скажу: Вітіко, тепер тобі ніде немає рівні.

— І роки минатимуть за роками, а ти ніколи не зможеш сказати цих слів, — заперечив Вітіко.

— Тоді я й далі чекатиму, — мовила Берта.

— А якщо ти чекатимеш і чекатимеш? — запитав Вітіко.

— То я знатиму, що ти на шляху, — всміхнулася Берта. — Вітіко, я сказала: якщо ти будеш непомітним чоловіком, то я як твоя дружина пішла б від тебе, щоб ти не зміг піти за мною.

— Я ніколи не буду непомітним, — заперечив Вітіко, — а отже, Берто, з такими почуттями ти будеш мені за дружину.

— Так, я буду тобі за дружину, — підтвердила Берта.

— Отож тепер справдиться те, що мало справдитись, і ходімо вже до твоїх батька-матері, — мовив Вітіко.