Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Тож тут засновують новий дім, і небо тепер над ним, небо тепер у ньому і небо не відступить від нього.

— І нехай воно буде над усім Лісовим краєм! — додав священик із Фримбурка.

Потім заговорив Любомир:

— Вітіко, вірний і приязний сину нашої землі, як ти зібрав нас на цій зеленій луці, то збери нас коли-небудь у своєму домі. Живи в своєму домі, і нехай там живе багато людей і звідти вийде рід, що буде великим і могутнім, як були колись роди в нашій країні і як є ще й тепер. І нехай могутність ніколи не стане зарозумілістю, накликавши на себе руїну, як-от за наших днів зникли могутні та багаті, які ще рік тому чинили опір самому великому князеві. Нехай цей рід тримає щит над Лісовим краєм і над батьківщиною, і в Лісовому краї збережуться його сліди навіть тоді, коли він давно зникне, а на батьківщині про його здобутки розповідатимуть словами, піснями й на пергаментах.

— Як я казав тоді, коли ти вперше завітав до мене в мою башту, — озвався владика Ровно, — завжди є хтось один, хто засновує великий рід, навіть із малого початку може початись великий рух. І я казав: владики мають стати могутніші. Я, владика, став могутнішим, Діт став могутнішим, Озел став могутнішим, Герман став могутнішим і всі в Лісовому краї стали могутніші, і ти тепер також пан у Лісовому краї. І я казав: ми поширюємо свої володіння на ліс, і ми розширилися в бік лісу, і ти розширюєшся в бік лісу. Хто б міг подумати, що ти так скоро будуватимеш замок для свого панування! З Лісового краю може вийти щось велике, він має силу і просуває її вперед, кожен із нас може стати великим!

— Засновник мого роду був збирачем живиці в лісі, — мовив Любомир.

— А ви тепер могутній жупан і військовий проводир! — додав Ровно. — Ким може стати кожен. Ми повинні триматися купи і жити в дружньому сусідстві. Вітіко, ти тепер такий, як і ми, а ми такі, як і ти!

— У дружньому та доброму сусідстві! — крикнув Озел.

— У доброму та вірному сусідстві! — крикнув Діт.

— Ми будемо триматися разом, як уже трималися, і не буде сварки поміж нами! — крикнув Вернгард із Затоня.

— Так, у доброму сусідстві! — загукали численні голоси.

Потім заговорив Вітіко:

— Велебні священики, високий жупане і шановні люди! Я дякую вам за ваші бажання. Нехай небо буде в домі, як сказав велебний священик: у цьому полягає все. А що станеться ще — про те подбає Бог. Я намагатимусь робити добро, все інше, як каже Сильвестр, похідне від цього. Я буду вірним сусідом і нікому не шкодитиму. Отож я подаю свою руку.

Вітіко простяг руку, і люди один за одним тиснули її.

Тепер уже Еппо, молодий будівничий із Праги, приніс пергамент, розгорнув його й показав усім. На ньому був зображений замок, яким він мав бути вже збудований. Люди передавали один одному пергамент, кожен розглядав його і кожен хвалив. Потім той пергамент знову поклали до торбинки.

Після цього старший над мулярами виголосив промову перед будівництвом стін. Після нього промовляв старший над теслями, а потім ошатні чоловіки, що стояли з лопатами, встромили лопати в землю й почалося урочисте копання. Завдяки цьому обряду викопали глибоку канаву, немов під час справжньої праці. Потім будівничий подав знак припинити роботу, і всі пішли до столів, на лави, на зелену луку, кому як пощастило, і стали обідати. Люди, що були там як глядачі, також отримали наїдки та напої, — кому вистачило.

Після обіду процесія повернулася до Фримбурка. І того самого дня, а дехто й наступного, гості з інших сіл пороз’їжджалися додому.

Відтоді на горі святого Хоми почалося будівництво замку. Еппо розподілив роботи між людьми, яких він найняв і які прийшли добровільно. Викопали канави для підмурків, притягли колоди, з яких мали будувати риштовання. Як і на будівництві замку Шауенберґ, з усіх боків підвозили потрібні будівельні матеріали. Численні будівельники та будівельниці, що працювали там, дотримувались порядку і, немов мурашки, які намагаються в лісі зміцнити своє житло, прагнули спорудити в лісі людське житло.

Вітіко тим часом жив у своїй кам'яниці у Фримбурку. Але одного дня в шкіряному обладунку і в супроводі тільки Раймунда він поїхав від дому. Доїхав до заїзду в Дольні Вітавіце, а звідти узліссям великого лісу подався до Айґена. В Айґені пообідав, дав коням спочити та поїсти. Від Айґена двоє чоловіків поїхали лісом угору проти течії ручаю Міхель. Пополудні добулися до лісового дому Генріха фон Юґельбаха. Їм відчинили браму, вони заїхали на подвір’я, Генріх привітав Вітіко, про коней подбали. Вітіко заговорив:

— Дозвольте я спершу зайду до вашого покою.