Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Ми одержали велику перемогу, — всміхнувся Себастьян.

— Уся земля Зноймо наша, — повідомив Вітіко, — а невдовзі і Брно, і вся Моравія будуть наші.

— Дуже добре, дуже добре, — казав Себастьян, — і ти, Вітіко, дуже заклопотаний.

— Я одразу піду й розпитаю про твої вироби з сириці, — пообіцяв Вітіко, — а трохи згодом знову прийду до тебе, твої рани загояться ще краще, і ти почуватимешся краще.

— Доти я ще не помру, — мовив Себастьян.

— Та й пізніше ні, — заспокоював Вітіко, — а тепер бувай здоровий!

— Бувай здоровий! — відповів Себастьян.

Вітіко пішов до обозу й запитав про вироби з сириці шевця Себастьяна з Плани. Шукали мішка з ними, що лежав серед інших речей. Вітіко звелів занести той мішок до Себастьяна.

На одній раді в князя Вітіко розповів про цю подію, і лехи та пани купили в Себастьяна всі його вироби, тож він тепер мав більше грошей, ніж будь-коли сподівався мати. Отже, він не помер і сидів згодом на сонечку перед дерев’яним будинком і лічив свої гроші. А мішок передав додому, щоб ним можна було ще скористатися.

Як минуло п’ятдесят днів, відколи табір стояв під Зноймо, надійшов наказ рушати проти інших князів Моравії, що теж навербували людей і підготувалися до війни. Але військо Владислава стало таким могутнім, що, незважаючи на силу ворогів, війни вже не було. Далі військо лише витискало ворогів, брало здобич, збирало контрибуцію і відбувались спустошення та руйнування. Князь і проводирі намагалися запобігти плюндруванням, але марно. Тому воїни чорною хмарою пронеслися над усією країною.

За два місяці вся Моравія опинилася під владою князя Владислава. Князі й найголовніші проводирі втекли в чужоземні країни. Владислав наказав провести на зеленій луці подячну відправу.

Воїни Владислава спорудили перед Брно великий військовий табір, і з того табору князь керував країною.

Якогось дня князь звелів опорядити для свята великий майдан і розіслав посланців, запросивши всіх, хто був далеко.

Коли настав день свята, люди побачили, що зелений простір обгороджений бар’єрами, завішаними дорогими тканинами. А на самому просторі півколом стояли лави, застелені оксамитом і шовками. Перед лавами стояв накритий оксамитом стіл, а на столі стояв прикрашений престол. Далі за ним стояло багато столів, накритих для бенкету. Перед бар’єрами стояло довгими рядами військо зі своїми проводирями. Владислав зі своїм почтом виїхав на місце перед табором, а потім проїхав уздовж усіх лав, привітав кожен загін, подякував за вірність і попрощався з тими, хто мав іти додому. Доїхавши до кінця лав, князь знову повернувся до середини, потім трохи відступив і привітав мечем геть усіх.

Прогримів радісний крик, аж здригнулося повітря.

Князь знову став перед табором, потім розпустив військо, і загони пішли на свої місця. Натомість проводирі зібралися на зеленому просторі за бар’єрами й сіли на лави. Незліченні воїни та простолюд обступили бар’єри.

Прийшов князь і сів на престол перед столом. Коли вщух гомін голосів, князь підвівся, зняв шолом і заговорив:

— Князі церкви, сини роду Пржемисла, лехи, пани, владики і проводирі! Ми закінчили свою справу. Держава Пржемисла стоїть міцно. Придушивши бунт, ми на зеленому полі під час урочистої Божої відправи подякували Господові в царстві небесному за його допомогу, і щодня аж до сьогодні дякували коло жертовного вогню, і дякуватимемо й далі. Ми віддали належне Богові. Я подякував війську та проводирям і сьогодні, прощаючись, ще раз подякував. І навіть тут я повторюю вам подяку і кажу: повертайтеся щасливо додому і радійте всі подальші дні. Згадуйте з любов’ю один одного, як я в любові згадую вас. Приходьте на мій двір так часто, як вам подобається, живіть там або в моєму таборі так довго, як хочете, відвідуйте один одного, а коли я приїду до кого-небудь, засвідчіть мені невеличку гостинність. Хто від сьогодні ще захоче лишитися в цьому таборі, буде вшанований у ньому, а хто хоче покинути його, тому ми шлемо на дорогу дружнє благословення. Ми написали пергаменти, кожен з вас отримає пергамент, на якому зможе прочитати, що йому приписано в честі, майні та обов’язку. Порадьтеся зі своїми ближніми, а потім приходьте в Прагу до моєї палати і кажіть, яких змін у пергаменті ви прагнете, і ми спробуємо виконати ваше бажання. Князі церкви, святий отець Інокентій ще цього року пошле превелебного кардинала Ґвідо з усіма повноваженнями в Богемію і Моравію, щоб він упорядкував усі церковні справи і керував ними. Коли він приїде, спасіння і честь набудуть повноти. На пергаменті зазначено, що мають отримати після цієї війни церкви, абатства і всі святі місця. Дипольд і Генріх, сини з роду Пржемисла, я намагатимусь винагородити вас. Болеміле, вірний сивий воїне, ти ще радітимеш землям, які приростають тобі, і радітимуть твої сини, онуки і правнуки. Любомире, нехай ти і твої сини будуть задоволені. Та й ти, Дівіше, вірний жупане, Вшеборе, Предо, Хотимире, давні воїни, нехай ваша частка видасться вам достатньою. Немою, Юрику, Бартоломеусе, Ктиборе і Пржедборе, Касто і Вецелю, нехай ваші нові землі в державі подобаються вам протягом усіх тих років, які у вас ще попереду. Велиславе, вірний товаришу, ти отримуєш Вишеградську жупу. Одолене, ти, буремний воїне, дбай про поля, луки і ліси, які записані в твоєму пергаменті, і полюй у них. Вітіко, читай із задоволенням, що тобі приписано з земель князя на молодій Влтаві і які там у тебе піддані та податки, і будь лагідним паном для своїх людей. Ровно, твої землі розширились, Діте з Ветржні, твої землі також, тепер ви межуєте з Вітіко, будьте трьома мирними сусідами. Вигоню, ти знайдеш коло Прахатіце свій новий маєток, він збільшився і в решти людей на півдні країни. Озеле, я подумав і про тебе, і про твоїх синів. Сезимо та інші молоді хлопці, збільшуйте те, що дістанеться вам, у майбутніх війнах ще більше. І нехай жоден із вас, тут присутніх, не почувається скривдженим, і нехай розповість про свої бажання, які можна виконати мірою можливого. Завтра ми в приязні почнемо ділити рухому здобич: самоцвіти, зброю, коней, одяг, прикраси, золото та інші речі. І завтра мої люди почнуть розподіляти подарунки всім воїнам, що є тут коло нас. А тепер я ще раз дякую вам і перекажіть своїм ближнім, як повернетесь додому, любі й добрі вітання від мене, і скажіть людям у ваших землях, що я кожному хотів би зробити добро, а ще я висловлюю своє бажання: нехай настануть радісні і щасливі часи!

— Радісні і щасливі часи! — пролунав крик із тисяч горлянок.

Перше ніж хтось із панів на лавах устиг вимовити бодай слово, народ за бар’єрами вигукнув: