— Молитимуть, — підтвердив Вітіко. — Ви не знаходили більше тяжкопоранених?
— Ні, — заперечив Андреас, — своїх поранених ми ретельно розшукали ще раніше, і їх разом із пораненими інших загонів уже забрали. В нас багато поранених.
— Тоді шукайте ще полеглих, — наставляв Вітіко, — і ретельно записуйте їх. Ти маєш тільки один шматок паперу, але записуй їх двічі і дай два списки двом різним людям, щоб лишився другий, якщо раптом один пропаде.
Вітіко подав Андреасу аркуш паперу, і той запевнив:
— Ми робитимемо так, як ти кажеш. Прикро класти своїх земляків у могили на чужині на цьому безлюдному полі.
— Це християнська праця і розрада для тих, хто лишився вдома.
— Ми теж охоче виконуємо її, — мовив Андреас, — як виконали б її для нас, якби нас спіткала смерть.
— Захищати свого батька, матір, сестру, дружину, своїх дітей, наречену, літніх людей, хворих і всіх, хто нездатний боронитися, — гарний і священний обов’язок, що його завжди може виконувати тільки чоловік, — сказав Вітіко, — і, якщо, виконуючи цей обов’язок, він накладає головою, це найсвятіше, і його пам’ять повинні шанувати всі, задля кого він воював.
— Ми теж шануємо її, хоч і воювали разом із ними, — додав Андреас.
— Коли ви в лісі йдете на вовків, які інколи дуже множаться, — казав Вітіко, — і коли хтось один зазнає лиха від тих вовків, ви терпите це лихо.
— Атож, терпимо, навіть коли трапляється лихо, бо так має бути, — відповів Андреас, — і людці, що йдуть проти нас і князя, — це також вовки, які розмножились.
— Справді, — погодився Вітіко, — тільки вовка жене голод, а цих людців — примхи.
— Тому ми змушені й далі йти проти них, немов на вовків, — мовив тесля Давид.
— Ми підемо, — запевнив Вітіко, — і разом з іншими загонами та Божою поміччю всьому покладемо край.
— Покладемо край! — загукали численні голоси.
— Я потім пришлю вам людей на зміну, — пообіцяв Вітіко.
— Якщо пришлеш людей, — сказав Андреас, — вони можуть допомогти нам, але ми теж лишимось тут.
— Робіть, як хочете, — кивнув головою Вітіко, — і бувайте здорові, дорогі люди!
— Бувай здоровий! — крикнули чоловіки.
Вітіко зі своїм почтом поїхав ще на інші місця бойовища. Бачив, як усюди клопочуться люди, ховають полеглих, друзів і ворогів, і піклуються про того чи того, в кому ще жевріло життя, байдуже, належав він до Конрада чи Владислава. Вітіко побачив Ровна, що втратив свого дядька Стана, знайшов Діта, Озела, Вигоня і багатьох інших воїнів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вітіко» автора Адальберт Штіфтер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Адальберт Штіфтер Вітіко“ на сторінці 252. Приємного читання.