Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Знаю, знаю, — кивнув головою Вітіко.

— І завдяки душі тіло лікувати часто легше, ніж мазями і травами, — додав священик.

— Як ідеться про душу, ми всі втішатимемо їх, — мовив Вітіко.

— Авжеж, — підтвердив священик.

Вітіко одразу поїхав до князя й розповів йому про ситуацію. Владислав дозволив, щоб люди чинили по волі своїй, і послав одразу добре вино, харчі, постіль та інші потрібні речі в дім поранених. Вітіко знову поїхав до своїх людей.

Сонце ще не дійшло до полудня, як усі лісові люди, крім тих, хто був змушений лишатися коло поранених, пішли з Вітіко на бойовище, там вони стали навколішки й молилися за своїх небіжчиків, а потім за решту небіжчиків. А в притулку піклувальники молилися за поранених, а поранені молилися за них.

Тепер уже послали вісника в рідний край, щоб він розповів, що сталося.

Табір перед місто Зноймо і двір у замку зміцнювали дедалі більше. Владислав призначив управителів територій Зноймського князівства. Він чинив суд і вислуховував кожного, хто приходив із Богемії чи Моравії й подавав скаргу. З навколишніх земель зібрали воєнні трофеї та контрибуції, а маєтки ворогів, які були з Конрадом, приписали до княжого добра. Звідусіль линули люди і прагнули служити Владиславу. Потрібних вибирали і розподіляли серед війська. З південного лісу прийшло ще сто тридцять п’ять чоловік, і їх віддали Вітіко. Владислав часто радився з проводирями, що треба робити далі, і часто брав участь у військових навчаннях або святкових учтах.

Отак минуло тридцять сім днів після битви під Зноймо і були закінчені дальші приготування: Владислав звелів проводирям тримати людей у стані готовності знову рушити в похід.

Якось удень Вітіко повідомили, що Себастьян, швець із Плани, дуже сумує і всякчас каже, що помре.

Вітіко пішов до бідолахи в дерев’яний дім для поранених і заговорив до нього:

— Себастьяне, мені сказали, що ти сумуєш, але твоя рана вже гоїться, і ти невдовзі, як і раніше, будеш поміж нас.

— Вона гоїться, — відповів Себастьян, — але в душі все по-іншому, і мені дуже тяжко.

— Та скоро все проясніє, коли ти підеш із нами на сонце та свіже повітря і навколо лунатимуть пісні та розмови, — втішав Вітіко.

— Я помру тут, — зітхнув Себастьян.

— Але, перше ніж помреш, уже вийдеш звідси й будеш здоровий, — запевняв Вітіко.

— Я зробив дуже гарні речі з сириці, — розповідав Себастьян, — вони лежали весь час серед поклажі, і тепер я не знаю, мабуть, і вони пропадуть.

— Я сам подивлюся за тими речами, — мовив Вітіко, — і скажу принести їх тобі до ліжка й показати тобі кожну річ.

— Якщо їх ще можна знайти, — сумував Себастьян.

— З поклажі нічого не втрачено, — заспокоював Вітіко, — ми після битви привели сюди всіх в’ючних коней.