Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Жінки підняли вгору своїх дітей, щоб вони бачили Вітіко.

— Нехай Господь благословить вас, — промовив Вітіко, — і благословить мої дії!

— Господь благословить! — загукали люди.

— І прийміть ще раз мою подяку, — сказав Вітіко, — і бувайте здорові, йдіть до своїх рідних і живіть із ними в мирі, втішайте тих, хто зазнав горя. Ясновельможний князь Владислав переміг своїх ворогів, він принесе в наш край щастя й добробут, довгий час уже не буде ніякої війни та чвар.

— Здоров’я тобі і щастя, Вітіко! — гукали люди.

Вітіко ще подякував на прощання рукою і пішов у дім. Зайшов до світлиці й поклав на стіл меч і шолом.

— Вітіко, Вітіко! — приказував Мартин, ставши перед ним.

— Вітаю тебе, Мартине, — мовив Вітіко, — тепер ми будемо робити щось інше, а не воювати мечем.

— Яка радість прийшла до нас! — тішився Мартин. — Тепер ви повинні мати васалів і почет.

— Ти, мій найвірніший, допомагатимеш мені, — сказав Вітіко.

— Якби я тільки міг, ви, мій незвичайний пане, — відповів Мартин.

— Ти знатимеш, що я доручатиму тобі, — всміхнувся Вітіко.

— А що ваша висока мати? — запитав Мартин.

— Я посилав їй звістку від міста Брно, — відповів Вітіко.

— А вугляр Матіас, його батько, велебний священик Бенно і люди? — запитував далі Мартин.

— Я приведу матір і Бенно, якщо він захоче, до Пржица, — відповів Вітіко, — і пам’ятатиму про решту.

— І ти повинен збудувати собі замок, — нагадав Мартин.

— Я збудую дім, у якому зможемо жити ми всі, — запевнив Вітіко.

— Ми приготували для вас страви і напої, — повідомив Мартин.

— Я ще піду до коней, а потім поїмо всі разом, — сказав Вітіко. — Признач тим часом людей, які допоможуть моїм слугам привести в’ючних коней, які везуть моє майно, до будинку, розвантажити їх і занести речі.