Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Коли князь подякував усім, воїнів знову розпустили по табору, а князь тепер із єпископами пішов до поранених і втішав їх. Він побачив серед них уже багато втішальників і навіть піклувальників з-поміж священиків і високих проводирів.

Повернувшись до свого намету, князь наказав подати сигнал для збору загону, що разом із ним мав їхати до Зноймо. Загін зібрався і князь рушив. Юрба людей перестріла князя ще по дорозі й вітала його. Але ще численніші юрби зібралися в місті. Перед брамою Владислава привітали священики, пани і гарно вбрані дівчата. Потім князь у своєму простому бурому вбранні заїхав до міста. Позаду нього їхали Дипольд і Генріх, далі єпископи, Болеміла в паланкіні везли двоє в’ючних коней, яких вів один його онук, коло Болеміла їхав старий Вшебор, потім Дівіш і Любомир, абати, Преда і Хотимир. Решта проводирів їхали зі своїми загонами. Попереду князя і його почту їхав загін воїнів, так само й позаду. Народ вітав князя і співав пісень. Владислав під’їхав до церкви, спішився разом зі своїм почтом і, оскільки Моравія була відлучена від Римської церкви, став навколішки перед церквою і проказав удячну молитву. Потім заїхав у замок, а проводирі, провівши його туди, повернулися. Ті, хто лишався в місті, розмістилися в названих їм будівлях, решта загонів пішли в табір.

Невдовзі після в’їзду Владислава в місто туди принесли й поранених.

Пополудні того дня Вітіко зі своїми посильними, Венгартом і тридцятьма вершниками поїхав на бойовище до людей, яких він послав ховати полеглих. Він знайшов їх на нижньому краю луки.

— Вітаю вас, люди жалоби! — привітався він.

— Сумно, коли люди втрачають своїх родичів, — мовив тесля Давид, — вони плакатимуть і нарікатимуть, коли ми принесемо їм звістку, ба навіть коли дамо їм князеві подарунки, і нам сумно теж, що ми змушені ховати чоловіка, якого знаємо і якого вбили ті, хто хотів забрати в нас усе і привести пана, що й далі забирав би в нас усе, що ми здобудемо.

— Ми повинні відплатити їм ще більше, ніж сьогодні, — крикнув коваль із Плани, — бо шкода, що ми розбили їх і вони втекли, тож ми вже не маємо змоги бити їх!

— Тоді б у нас знову були полеглі і ми знову були б змушені помщатися, і так тривало б і далі, — зауважив Вітіко,

— Авжеж, так тривало б і далі, — підтвердив коваль.

— А ви добре запам’ятали, кого ви поховали, щоб ми всіх записали і не було ніякої помилки, щоб ми нікому не завдали марного смутку? — запитав Вітіко.

— Андреас має шматок паперу і записує на ньому гострим свинцевим стрижнем кожного, на чиїй могилі ми помолилися.

— І багато їх? — запитав Вітіко.

— Не дуже, — відповів Андреас, дістав папір і прочитав: — «Мельхіор зі Льготи». Його проткнули наскрізь. «Вацлав із Луквиці». Він мав рану на шиї. «Каспар із Рихнова». Давиде, я вже не пам’ятаю: він був із пробитою головою?

— Немає потреби називати рани, читай тільки імена, — мовив Вітіко.

Адреас читав далі:

— «Міхаель із Черної. Йоганнес із лісових хат Гейрова. Арнольд із Дольні Вітавіце. Йобст із Ратової вирубки. Себастьян із Фримбурка. Рупрехт зі Светлика. Симон із Мокрої».

— Є двоє чоловіків із таким ім’ям, — нагадав Вітіко.

— Це молодший, — відповів Андреас. — Потім у нас ще є старий Ленц зі Швенової садиби. Він мав три рани, його сива борода була вся закривавлена. Ми повинні спершу засипати яму і помолитися.

— Ви кожному копаєте окрему могилу? — запитав Вітіко.

— Кожному, — відповів Андреас, — дарма що так більше роботи, бо ми повинні невідступно триматись одне одного, а вони спонукають нас думати про інший світ. Нам допомагають чужі люди, які прийшли з міста, а священики в Лісовому краї молитимуть про благословення, коли ми повернемось додому.