Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Гаразд, — кивнув головою Мартин.

Вітіко пішов до коней, потім знову зайшов до світлиці. Прийшов Мартин із двома людьми. Вітіко доручив їм піти до хат, попросити показати їм в’ючних коней, які привезли його речі, й зачекати коло них, поки прийдуть слуги.

Чоловіки пообіцяли.

Після цього Люсія накрила стіл для Вітіко, Мартина, для себе і для слуг. Їй допомагала одна наймичка. Всі пообідали й випили вина, яке стояло на столі.

Поївши, Вітіко прив’язав меч, одягнув шолом, наказав слугам іти по в’ючних коней і перенести в безпечне місце його речі, а потім пішов до хат.

На відкритому місці серед хат стояло багато в’ючних коней, частину привезених речей уже розвантажили, і вони лежали навколо, чоловіки пильно вибирали свої речі, щоб занести додому. Інші чоловіки, які жили не в Плані, шукали своїх в’ючних коней і разом із ними поверталися до своїх рідних місць. Чимало людей, здебільшого жінки та діти, стояли навколо й придивлялися.

Вітіко пішов до осель, де мав роздати князеві подарунки і де родичі сумували за своїми полеглими. Він розподіляв подарунки так, як ухвалили на раді військових проводирів лісових людей, і втішав, як міг, прибитих горем людей. Потім пішов до старого священика.

Старий прийняв його шанобливо й запросив до світлиці. Вітіко привітав його, священик подякував за вітання, потім вони розмовляли про минулі події, і старий священик розпитував про те або те, Вітіко розповідав, відповідаючи на всі запитання.

Від священика Вітіко пішов на Кржижову гору і дивився вниз на гребінь присмеркового лісу, за яким стояв будинок Генріха фон Юґельбаха. Потім прикипів очима до широкого темного лісу святого Хоми.

З Кржижової гори Вітіко знову пішов униз до хат, розмовляв із багатьма людьми, яких перестрівав на вулиці, а потім повернувся до своєї кам’яниці.

Увечері того дня у Вітіко, як і раніше, зібралися люди, куштували його хліб і сіль, сиділи з ним і Мартином на лавах, поставлених перед домом, і розмовляли про те, що сталося, і яке тепер становище в Плані, і як воно буде далі, і про багато інших речей. Коли споночіло, люди попрощалися й пішли додому. Вітіко ліг спочивати на своє звичайне місце.

Наступного дня Вітіко ретельно впорядкував свої речі, потім сів за великий стіл, розгорнув свій пергамент і читав.

Ще до полудня до Вітіко поприходило багато людей. Серед них були старий священик, коваль Петер Лауренц, стельмах Стефан, тесля Давид, муляр Пауль Йоахим, каменотес Еліас, шинкар Захарія і скрипаль Том Йоганнес.

Коли люди зайшли до Вітіко в кімнату, він звелів поставити для них лави та стільці, щоб вони сіли. Як усі розсілися, заговорив:

— Вітаю вас, люди, я радію, що ви прийшли. Чи є у вас якісь бажання, які я можу виконати?

Чоловіки мовчали й перезиралися. Потім озвався священик:

— Ми б мали одне прохання.

— Тож кажіть, — мовив Вітіко.

— Ми розмовляли про це, — розповідав священик, — розмовляли вчора, а тоді ще й сьогодні, а потім зробили дещо разом і сказали: ми йдемо до нього.

— Я, якщо зможу, охоче виконаю ваше прохання, — запевнив Вітіко.