Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Потім знову поїхав до табору своїх людей і одразу послав кількох чоловік допомагати тим, хто на бойовищі. Згодом пішов до поранених. Із колод, жердин і всього, що було напохваті, люди заходились будувати тимчасовий притулок, де вже лежали поранені. З князевого табору прийшов лікар, але люди Вітіко більше довіряли засобам, до яких удавались, отримавши якусь рану в лісі. Вітіко, опинившись серед поранених, заговорив:

— Мої любі друзі та земляки, я ходив спершу до полеглих на бойовище, бо вони втратили найвище земне благо: життя. Я відвідав їх і проказав подумки коротеньку молитву. Ми всі, коли буде час, сходимо на їхні могили й помолимось за упокій їхніх душ. Я ходив туди ще й з метою пересвідчитись, чи нема там нікого, хто страждає від тяжких ран, але там уже нікого немає. Тоді я прийшов до вас, у кого відібрали друге благо цього світу: здоров’я. Господь знову поверне вам його, ми молитимемось за те і зробимо все, що зможемо, щоб допомогти вам. Вам тепер будують притулок, але, якщо хочете, ми занесемо вас у добрі міцні будинки в місті.

— Лиши мене коло наших людей, — мовив Адам, полотняний ткач із Плани, — в місті я помру.

— Мене теж, — додав Себастьян, швець із Плани.

— І мене лиши, Вітіко, — попросив Тобіас, пастух із Плани, — я вже знаю, як треба лікувати рани, і навчив свого сина, і він удома даватиме раду тваринам, коли з якою що станеться.

— І мене лиши тут, — проказав Раймунд із Мокрої.

— Мене також, — докинув якийсь чоловік.

— І мене! — мовив ще хтось.

— Люди, — заговорив Вітіко, — якщо ніхто не хоче до міста, той може лишатися тут, поки стоїть тут табір, і ми піклуватимемось про нього. А хто хоче до будинку в місті, того понесуть туди на добрих ношах. Лише скажіть своїм доглядачам, чого ви хочете, і вони повідомлять мене про ваше бажання.

— Добре! Гаразд! — лунали окремі голоси поранених.

Вітіко тепер підходив уже до кожного, запитував про стан, просив розповісти, як його поранили і як тим часом доглядали його рани. Потім утішав пораненого й говорив про час, коли він знову з радістю повернеться до бойових побратимів, і про час, коли знову побачить зелені дерева рідного Лісового краю.

Вітіко надовго затримався серед поранених. Там було багато лісових людей, дехто прийшов провідати друзів, інші, хто знав, як треба доглядати і лікувати рани, прийшли як піклувальники. Жінки з табору допомагали геть в усьому, а священик із Дудлебів чергував коло поранених.

Від поранених Вітіко пішов до решти своїх людей, щоб подбати про те, в чому була потреба.

Того самого дня князь Владислав зі своїм почтом теж поїхав на бойовище, а потім завітав до поранених лісових людей.

Коли споночіло, в табір повернулися люди Вітіко, які ховали полеглих, сказали, що скінчили роботу, і Андреас подав Вітіко обидва списки з іменами похованих.

Вітіко подякував людям і звелів їм відпочивати після скорботної праці. А вночі Вітіко ще послав вісника до матері в Ландсгут.

Наступного ранку Вітіко запитав священика з Дудлебів, хто з поранених забажав перебратись до міста.

— Вони всі хочуть лишатися тут, — відповів священик.

— Тож нехай і лишаються, — погодився Вітіко, — я сам поїду до князя і попрошу його про дозвіл.

— Люди, які народилися в лісі й виросли в лісі, — пояснював священик, — дуже скоро відчувають тугу за рідним краєм, коли вже не можуть жити в лісі, а поранені тужитимуть, як будуть далеко від друзів, що лежать тут.