Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Слава, слава Владиславу, князю Богемії і Моравії!

— Слава Владиславу, князю Богемії і Моравії! — загукали чоловіки на лавах.

— Слава військовим проводирям! — крикнули воїни, що збились тісною купою.

Владислав пішов до тих, що були на зеленому просторі й розмовляв із ними.

Потім просто неба відбувся бенкет князя і панів, і бенкет для всіх воїнів, та й простолюду роздавали вино і харчі.

Того самого дня в усіх напрямах поскакали вісники з повідомленнями про те, що відбулося. Послали вісників і в Лісовий край.

Протягом наступних днів розподіляли здобич і роздавали воїнам подарунки.

Згодом князь приймав різних панів, які приходили подякувати йому й попрощатися.

Воїни теж обмінювалися візитами, подарунками й запевненнями в любові, чимало їх готувалися до від’їзду додому. Князь знову чинив суд, допитував і карав мародерів, посилав загони своїх воїнів у міста та фортеці, щоб вони пильнували країну, й готувався до повернення в Прагу. Багато панів вирішили супроводити його. Оскільки Моравія й далі була відлучена від церкви, єпископ Здик готувався їхати разом із князем, щоб потім із Праги знову перебратись у Пассау.

Вітіко, Ровно, Вигонь та інші люди з Лісового краю подякували князю в його наметі від свого імені та від імені своїх воїнів, а потім упорядкували своїх людей, щоб спільно повертатися на батьківщину.

Коли Вітіко зі своїми людьми повернувся в Плану, дівчата чекали їх у гарному вбранні, решта людей теж майже всі одяглися по-святковому, прийшло багато людей із навколишніх сіл, усі тиснулися, прагнучи побачити воїнів, які повернулися додому, Вітіко зустріли радісними криками.

Люди веселились і святкували, як і після першої війни, священики благословляли їх, Вітіко дякував їм перед церквою і прощався з ними. Люди з Плани одразу розійшлися по домівках, решта подалися до рідних сіл.

Вітіко пішов до своєї кам’яниці.

2. У високому лісі

Вітіко попрощався зі своїми людьми перед церквою у Горній Плані й поїхав до свої кам’яниці, але разом із ним поїхали всі вершники з Плани, а також багато інших воїнів, які вже привітали своїх рідних, теж поприходили й пішли разом із ним до нього додому, а вкупі з ними ще й жінки, дівчата та діти. Всі кричали йому:

— Вітіко, вітаємо тебе! Вітіко, лишайся в нас! Вітіко, тепер ти наш!

Вітіко їхав ступою поміж людей і роззирався навколо, вітаючи багатьох кивком голови або поглядом. Люди перед своїми хатами затримували його, скупчувались на майданчиках перед ними, а інколи навіть обступали хати навколо, витоптуючи траву на луці. Мартин, випроставшись, стояв перед ворітьми, Люсія плакала. Вітіко хотів спішитися, і Мартин підійшов підтримати йому підпругу сідла. Старші чоловіки теж хотіли прислужитися Вітіко, але він, як і завжди, сам зіскочив із коня, слуга відвів його. Потім Вітіко звернувся до людей:

— Любі земляки, я дякую, що ви провели мене, і дякую за те добро, яке ви зичите мені. Ми житимемо під нашими зеленими деревами в мирі та вірності, триматимемось гурту і ділитимемо хліб і сіль гостинності.

— Нехай Господь благословить Вітіко, нашого пана, що належить до нас! — вигукнув Петер Лауренц, коваль із Плани.

— Нехай Господь благословить нашого пана, нашого пана! — кричали люди.