Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Лісові люди дійшли до ворогів, і почався бій. Спершу стрілами та дротиками, потім ратищами і списами. Вороги стояли непохитно. Лісові люди стали подаватися назад. Немов людині, що обережно задкує, вони відступали крок за кроком, усякчас боронячись списами, і так тісно зімкнули свої лави, що жоден ворог чи то спис не могли пробитись. Та й Болеміл по ліву руку від лісових людей почав відступати, а ліворуч від нього ще й інші підрозділи, та й князь, одне слово, всі. Вороги напирали. Лісові люди, опинившись на нижньому краї луки, з якого починали наступ, раптом почали тікати праворуч, просто вбік від бойовища. Вороги не переслідували їх, бо ж там був Болеміл, а повернулись проти нього й підтримували загони, які вже воювали з ним. Владислав звелів послати підмогу Болемілу. Саме там і точилася найзапекліша битва.

Лісові люди надали своїм натренованим у рідному лісі ногам якнайбільшої швидкості. Добігши на краю луки до ущелини, вони ринули в неї, не втративши жодного пішого. Потім помчали вздовж ущелини, дерлися, стрибали, докладали всіх зусиль і навичок, вироблених під час долання лісових хащів, і виринули нарешті на верхньому краї луки. В повітрі замайоріли червоні корогви, засурмив великий цапиний ріг, а потім менші ріжки, які мовчали під час утечі, а тепер видали бойовий поклик. Вітіко, Ровно, Вигонь та решта мерщій упорядкували своїх людей, стали попереду й повели їх ззаду до великих катапульт. Напали на ворогів, що були там, багатьох повбивали, решта порозбігалася. Катапульти підпалили. Коли вони зайнялися, лісові люди помчали щодуху вниз по луці, вдаривши в спину тим, хто бився з Болемілом. Ріжки ненастанно сурмили бойовий поклик. Тепер і лісові вершники вискочили зі схованки, куди були текли, і вдарили в бік ворогам, які билися з Болемілом. Вітіко, Ровно, Вигонь, Діт, Озел та інші знову сіли на коней і керували битвою. Лісові люди, помщаючись за те, що їм якусь мить доводилось тікати, лютували, немов Влтава, що шаленіє серед каміння та ріні на скелях коло Лучовіце, і валили, розпанахували і гнали ворогів. Витривалі в поєдинках із дикою звіриною своїх лісів, вони й тепер трималися непохитно. Вороги збентежились, а зрештою остаточно розгубилися. Уже й мови не могло бути про впорядковану битву, кожен боронив, де стояв, своє життя, або ж намагався втекти. Болеміл давав зі свого паланкіна накази і посилав проти ворогів щоразу нових людей. Безладдя поширилось на все вороже військо, і там, де був Владислав, Здик, Велислав, Одолен, і навіть далі можна було бачити, як посуваються вперед червоні корогви. На найдальшому лівому фланзі малинові корогви майоріли вже позаду ворогів, отже, їх обійшли і там. Невдовзі доля битви була вже вирішена, морави безладно і нестримно тікали. Люди Владислава наздоганяли їх і невдовзі опинилися під мурами Зноймо. Де стояли якийсь дім, хатина, село, будь-яка споруда для житла чи людського майна, знялися вгору вогненні стовпи, і навіть у далеких місцях, де, здається, не було ні битви, ні воїнів, клуби диму затьмарювали небо. Руйнування, спустошення, нищення запанували серед людей, які мали б жити мирно під владою одного великого князя. Рештки Конрадового війська, внаслідок погоні за ним, позбивались на дедалі дрібніші гурти і розпорошилися, мов пил. Тільки частина війська врятувалась у Зноймо.

Коли минули і битва, і погоня, Владислав став табором перед містом. Воїни спочивали та покріплювали сили. Потім заходилися впорядковувати табір. Поверталися загони, які, женучись за ворогом, погналися дуже далеко. Позносили поранених. Під час подяки, яку виголошував князь своїм людям, і наступної вечері не бракувало жодного з високих проводирів.

Уночі княже військо поринуло в глибокий спочинок, відновлюючи сили.

Удосвіта до князя привели двох воїнів із міста, які хотіли розмовляти з ним. Владислав зібрав раду проводирів. Потім тих воїнів поставили перед радою.

— Чого ви хочете? — запитав князь.

— Я Уніслав, — сказав один з них, — я був змушений командувати одним із загонів Конрада, а це мій товариш Младота, йому теж довелося командувати одним загоном. Воїни, які перебувають у Зноймо, обрали нас, щоб іти до вас, високий пане, і повідомити, що ми хочемо здати місто, якщо ви пощадите нас. Князя Конрада зі Зноймо немає в місті, і там немає жодного з головних проводирів. Ми хочемо скоритися вам і будемо вірно служити в майбутньому.

— Складіть зброю на ринковій площі міста і приходьте всі до мого табору, — проказав князь, — вам пощадять життя. Якщо раптом у місті знайдуть Конрада або котрогось із головних проводирів, вони постануть перед моїм судом. Ви можете служити мені, як служили Конраду, і як ви, якщо належите до району Зноймо, знову служитимете якомусь князю Зноймо, що буде призначений. Тільки проти князя Богемії і Моравії вам у майбутньому вже не можна служити, він, напевне, не простить вам, і я не простив би вдруге. А тепер ідіть і перекажіть мої слова тим, хто послав вас. Я думаю, панове члени моєї ради, що мої слова слушні.

— Слушні! — крикнули численні голоси.

— Тож ви, люди, йдіть, — звелів князь.

Обидва чоловіки пішли. Десь за годину з міста вийшла довга низка воїнів без зброї і стала перед князевим табором. Князь вийшов до них, і Уніслав сказав:

— Ось воїни міста Зноймо.

— Вам покажуть табір, і ви чекатиме там до дальших розпоряджень, — мовив князь.

Після неозброєних воїнів із міста вийшла процесія людей у строкатому одязі й просилася до Владислава.

Владислав пустив їх до себе і своїх людей.

Люди стали перед ним навколішки, склали докупи долоні й благали пощадити.

— Підведіться, — мовив князь.

Проте люди не підвелися й далі стояли навколішки зі стуленими долонями.

— Підведіться, інакше я не розмовлятиму з вами і обернусь до вас плечима, — сказав князь.

Люди підвелися.