Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вітіко подав князю руку, той узяв її і сказав:

— Отак щиро, як я тисну твою руку, я твій щирий друг і буду ним, сподіваюсь, і далі. Допомагай мені в будь-якому майбутньому, яке чекає нас, якщо я заслуговую цього.

— Високий пане, — відповів Вітіко, — я прийшов до тебе, бо вважав тебе за правомірного князя, потім я служив тобі з радістю, бо ти добрий князь, і я полюбив тебе, бо ти справедливий чоловік.

— Ти пам’ятаєш слова, які ти казав коло Чинова, — сказав князь, — і це тішить мене. Тоді я пізнав тебе, як пізнаю й тепер. Нехай твої думки про мене ніколи не стануть іншими.

— Ти іншим уже не станеш, і мої думки теж не зміняться, — запевнив Вітіко.

— Тож нехай триває наш союз, і нехай триває союз добрих усюди, — побажав князь.

— І цей союз ставатиме щораз міцнішим і численнішим, — мовив Вітіко.

— Нехай Господь на небі посприяє цьому, — сказав князь. — Вітіко, а якщо тепер князі потраплять у мої руки, що станеться?

— Союз тоді стане ще більшим, — усміхнувся Вітіко, — бо недобрий може стати добрим, а отже, вже здобутим.

— Вітіко, подай мені ще раз свою руку, — сказав князь, — і бувай здоровий!

Чоловіки ще раз потисли один одному руки, Вітіко шанобливо вклонився і вийшов із намету.

Серед людей, які стояли перед наметом, були Велислав і Одолен. Вони підступили до Вітіко і Велислав заговорив:

— Вітіко, ти знову отримав підкріплення.

— Ти вже знаєш? — запитав Вітіко.

— Про це дізналися, коли вони прийшли в табір, — відповів Велислав.

— Тепер ти маєш більший загін, ніж я та Велислав, — дорікнув Одолен, — а якщо лісові люди посходились до тебе, в лісі стане забагато вовків, ведмедів і турів, надто якщо ми з Пурпуровим вершником не скоро приїдемо туди полювати, як пообіцяли.

— Пурпуровий вершник має тепер полювати щось інше, ніж оленів у тому лісі, — відказав Вітіко.

— Якщо він не приїде, то приїдемо ми коли-небудь! — пообіцяв Велислав. — Я, звичайно, приїду, і Вітіко має правити за господаря!

— У хатинці, навколо якої можна поставити намет, — всміхнувся Вітіко, — і в якій не бракуватиме ніякої гостинності, що її здатний засвідчити дім.

— Це ми знаємо, — мовив Велислав, — але я заїду ще й до Ровна, до Діта, Озела, Вигоня, Германа і всіх ще не названих.