Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— З нашого лісу прийшло сто п’ять чоловік і просять залучити їх як воїнів до моїх людей. Оскільки я знаю їхні звичаї і маю надію, що зможу командувати ними не гірше, ніж іншими, я прошу вас, високий пане, прихильно поставитись до такого залучення, — відповів Вітіко.

— А з них буде якась користь? — запитав князь.

— Я розподілю їх між своїми людьми, і тоді вони діятимуть так, як і решта, і наша сила зросте.

— Тож залучай їх, Вітіко, — дозволив князь. — Із постанов ради ти знаєш, що ваш підрозділ може бути дуже важливим. Ліворуч від тебе стоїть Болеміл, і він вистоїть. Я покладаюсь на Болеміла і на тебе. Нам вистачило б і наших воїнів, і ми б однаково домоглися свого.

— У лісових людей воля, як у найкращих воїнів, — запевнив Вітіко, — якщо тільки мій провід задовільний.

— Застосовуй свою прозірливість вільно й непомильно, як вимагає мить, ти повинен звітувати тільки собі і мені, всім іншим порядкує Бог, — промовив князь.

— Часто трапляються непередбачені події, які вимагають непередбачених засобів, — зауважив Вітіко.

— Уживай засобів, до яких додумаєшся, — наставляв Владислав, — і ти припасуєш їх до тієї або тієї нагоди.

— Нехай Бог на небі вчасно вкладе слушну думку в мою голову, — побажав собі Вітіко.

— Там, де є слушна думка, вона завжди відповідає потребі, — сказав князь.

— Отак, як ти віриш мені, я хочу вірити в майбутнє, — мовив Вітіко.

— Я вірю тобі, — кивнув головою князь, — і скажу тобі ще щось. Ти дуже добре провів битву проти Вратислава, я вже подякував тобі сам і від імені своїх проводирів, а тепер знову щиро дякую тобі самому. Докладно радься з Ровно та Вигонем про вашу взаємодію в тому, що чекає нас попереду, і дійте завжди, як один, якщо вже ухвалили що-небудь.

— Ровно, Вигонь і я маємо серед лісових людей, оскільки вони живуть суворим, важким і дбайливим життям, чудових розвідників, — пояснював Вітіко, — ми ревно використовуємо їх, а вже знаючи позиції ворога, скликаємо раду, а після ради неухильно дотримуємось спільних дій.

— Тож чиніть так і завжди, і, якщо успіх не буде неможливим, він прийде, — впевнено мовив князь.

— Я намагаюсь продумати всі можливості, — повідомив Вітіко.

— Ти вже довів це під Пльзенем, — сказав князь. — Вітіко, я тепер скажу тобі дещо, про що я ще ніколи не казав. Я кажу не про те, що сталося б, якби ви тоді полонили князів: чи лишилося б цілим бідолашне село Голубков, ба більше, чи точилася б теперішня війна. Яка людина здатна визначити це, але я з великою вірогідністю можу сказати, що завдяки твоїй дії ми уникли битви перед Прагою, принаймні твоя воля була спрямована на це, і нам з цієї причини не довелося скористатись допомогою чужинців. У нинішній війні ми воюватимемо самі, і країна буде самостійна. Я ціную це не менш високо, ніж кожен пан, ніж кожна дитина нашої країни і ніж запальний Божебор.

— Можна мені висловити ще одну заувагу про те, що я тоді думав? — запитав Вітіко.

— Кажи, — дозолив князь.

— Якби до тебе привели полонених князів, ти був би змушений покарати їх, — пояснював Вітіко, — ти мав би покарати Вратислава, Оттона і нікчемного Владислава, що є, проте, сином гідного Собеслава, з яким твій великодушний батько обнявся на його смертному одрі на знак примирення. Оскільки ти теж маєш лагідну вдачу, могло б статися багато подій, які, якби вони справді сталися, завдавали б тобі потім жалю. Адже навіть у своєму засліпленні вони однаково є гіллям священного дерева Пржемисла. А тепер ми воюємо з ними. Ми розіб’ємо їхні загони. Можливо, вони втечуть у чужі країни. Мине якийсь час, на багато речей будуть дивитися примирливо, і ти зі своєю лагідною вдачею матимеш змогу правити без перешкод.

— Вітіко, — мовив князь, — подай мені руку.