Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я залюбки поїду разом із тобою, — додав Одолен, — а потім усі ті люди повинні прийти до нас і насолодитись нашою гостинністю.

— Безперечно, — підтвердив Велислав.

— Якщо ця війна скінчиться, і ми лишимося живі, — докинув Вітіко.

— Я не подарую свого життя цим князям-відступникам, — сказав Одолен. — Ми повинні і згодом нести в далекі землі славетні корогви та ім’я нашого народу, як казав ти, Вітіко, коло Чинова. І, мабуть, трохи раніше візьмемо собі якихось наречених із Лісового краю.

— Одолене, не блюзни, — жартома застеріг Вітіко, — бо в Лісовому краї не тільки цвітуть і достигають найгарніші квіти і найсолодші ягоди, — там є й дівчата, про яких ти не здогадуєшся.

— І ти вже обрав собі таку лісову квітку, — всміхнувся Одолен, — і тому тепер не звертаєш уваги на сади.

Вітіко мовчав.

— Можливо, ми побачимо цю квітку, — мовив Велислав, — і тоді в нас буде ще одна спонука їхати в дикі місця.

— Ти вже бачив одну квітку з диких місць, та ще й приглядався до неї, — засміявся Вітіко.

— Авжеж, смагляву Дімут, — підтвердив Велислав, — але ж вона неприступна.

— Як і все, що росте в лісі, — сказав Вітіко.

— Її брат безперечно не відмовить нам у гостинності, — висловив здогад Одолен.

— Справжній і досконалий у своїй башті, — додав Вітіко.

— Нехай це станеться чимшвидше, мені вже остогидло тихе життя в цьому таборі, — нарікав Одолен, — я б хотів, щоб ми вже завтра рушили на Конрада.

— Князь і пани визначать час, — мовив Вітіко.

— А ще треба наважитись, — докинув Одолень.

— Ми наважимось слушної миті й говоримо про неї на зборах, — запевнив Вітіко. — А тепер, друзі, бувайте здорові та йдіть, мені треба до моїх людей, щоб розподілити їх.

— Князю до вподоби таке зростання кількості? — запитав Одолен.

— Він схвалив його і поставив тих людей під мою руку, бо ж вони з моєї батьківщини, — відповів Вітіко.

— Вони знадобляться тобі, — мовив Велислав, — і ти можеш навчати їх, поки тривають наради.