Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Чи ти був серед вершників Вітіко і чи ти походиш із Лісового краю, запитав мене потім князь.

Я син бідної жінки, відповів я, мій батько помер багато років тому, і я маю коня старого Родера Петера; він сам уже немічний, щоб іти на війну, і тому позичив мені коня, я на ньому був серед вершників Вітіко, бо я живу в Мілнеті в лісі неподалік від Вітіко.

І ви, вершники, теж діяли добре, запитав потім князь.

Вороги мали дуже добрих коней, але ми не піддавалися і забрали в них коней сорок або п’ятдесят.

— Сімдесят! — крикнув Маз Альбрехт.

— Цього я не знав, бо інакше сказав би, — відповів Зіфрід.

— Не перебивайте посланця, Зіфріде, розповідай далі, — наказав Вітіко.

— І князь, — розповідав далі Зіфрід, — сказав: передай лісовим людям мою велику подяку за їхню битву, подякуй їм від ім’я лехів і панів, що стоять навколо мене. Коли ми побачимо вас, ми подякуємо вам усім і вшануємо вас, і ви отримаєте винагороду, яка належатиме вам з усіх воєнних здобутків. Передай мою подяку Вітіко, і Ровну, і Вигоню, я пам’ятаю про них. Оскільки Вигонь і Ровно мають лише малі короговки, я пошлю їм, і то кожному, велику червону корогву. З вами поїдуть мої вершники і повезуть корогви. Ровно і Вигонь повинні шанувати ці корогви не менше, ніж шанують свої короговки. Пораненим і родичам полеглих я дам гроші, розподіліть їх чесно і без сварки. А тепер покріпіться і скажете потім, коли захочете вирушати далі. Запам’ятай мої слова, щоб ти передав їх так, як я сказав.

Високий пане, сказав я, я запам’ятав їх.

Потім ясновельможний князь підвівся, зняв шолом із голови і сказав: отак я вшановую лісових людей.

Підвівся його ясновельможний брат Дипольд, підвівся його брат Генріх, підвелися превелебні єпископи, пани і лехи, всі познімали шоломи з голів і крикнули: отак ми вшановуємо лісових людей.

У мене так усе й закрутилось перед очима, як вони крикнули так, а я стояв перед ними. Потім вони підійшли до мене і майже кожен розмовляв зі мною, я вже не пам’ятаю, про що ми говорили. А один молодик, із таким самим світлим волоссям, як у мене, взяв мене за руку й сказав, мовляв, скоро все буде гаразд, і ти, юначе, запам’ятай моє ім’я, мене звуть Велислав, я переказую Вітіко щире вітання, і він назвав мені людей, які були там, а потім ми вийшли з намету, нас почастували стравами і напоями, наших коней нагодували, згодом до нас під'їхали княжі вершники з двома червоними корогвами, і, коли ми сказали, що вже хочемо їхати, один чоловік дав мені калитку з грішми для поранених і родичів полеглих, шнурки калитки були запечатані червоною восковою печаттю, кожен із нас, п’ятьох посланців, отримав по три золоті монети, а потім ми поїхали, і вершники з двома червоними корогвами разом з нами. Корогви тут, а калитку я маю передати, і я передаю її нашому проводиреві Вітіко.

Зіфрід дістав зі свити червону шкіряну калитку й подав її Вітіко, що одразу й заявив:

— Я зберігатиму подарунок високого князя і зламаю печать у присутності Ровна, Вигоня і членів ради, і вже рада вирішить, як розподілити їх.

— Благословення і спасіння високому князю Богемії і Моравії! — вигукнув коваль із Плани.

— Благословення і спасіння високому князю! — прогриміли, струснувши повітря, голоси майже всіх присутніх.

— Ми зобов’язані високому князю вдячністю за його слова і вдячністю за його подарунки, — сказав Вітіко, — і доведемо свою вдячність на бойовищі.

— На бойовищі! — крикнули чоловіки.

— А тепер, друзі й товариші, — казав далі Вітіко, — ми повинні занести корогви Ровну та Вигоню. Ватажки підрозділів, вийдіть наперед. Поки воїни даватимуть лад усьому, в чому є потреба в нашому таборі, ходімо до Ровна та Вигоня й передамо їм корогви.

Ватажки зібралися, і Вітіко з ними, Зіфрідом і його супроводом та вершниками князя, що з них двоє несли корогви, пішли спершу до Ровна. Поставши перед ним, Вітіко вимовив: