Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я гарантував тобі життя, — нагадав Вітіко.

— Зате можете катувати мене, — кинув чоловік.

— Я не катуватиму, — мовив Вітіко.

— Я завжди вірно служив герцогу Генріху, але оті, що з єпископом, — лихі люди, — поскаржився чоловік.

— Я не віддам тебе людям єпископа, — запевнив Вітіко. — Я сам тебе судитиму.

— Тут нема що судити, бо я невинний, — заявив чоловік.

— Чудово, — всміхнувся Вітіко, — невинних людей я захищатиму. А тепер кажи.

— Так, це я сидів на цій вулиці чотири роки тому, — признався чоловік.

— І тому ти сьогодні з тим другим стріляв по нас з арбалета? — запитав Вітіко.

— Може, той другий по вас стріляв? Я не бачив, як підходив до нього, — відбріхувався чоловік.

— Тож ти випадково підійшов до нього? — запитав Вітіко.

— Я підійшов до нього випадково, — підтвердив чоловік. — Я йшов до церкви Святого Ульріха молитися.

— То ти й чотири роки тому випадково сидів із ним на цій вулиці?

— Випадково, — відповів чоловік.

— Куди ж ти йшов, якщо по дорозі до церкви Святого Ульріха ти опинився в густих чагарях, а не на стежці? — запитав Вітіко.

— Я побачив, що там стоїть чоловік, і пішов до нього в кущі, бо він погукав мене, — вигадував чоловік.

— А коли по мені влучила стріла і я помітив одразу ще й стрілу на одязі свого супутника, — насідав Вітіко, — ти стояв зі своїм товаришем у чагарях і ви дивилися на нас, а коли мій слуга підійшов до тебе, поряд із тобою на траві лежав арбалет. Якщо я гарантував тобі життя і не віддам тебе на тортури, то подумай, що кара через брехню буде тяжча.

— Це все гідна жалю помилка, — викручувався чоловік, — я завжди вірно служив високому герцогу Генріхові, і мене хвалили. А високий герцог оголосив, що треба ловити і приводити розвідників. Мій знайомий сказав тоді чотири роки тому за цим столом, мовляв, ви розвідник, але ж ви не поїхали до ворога, до Леопольда в Австрію.

— Тож ви засідали на шляху в Австрію? — допитувався Вітіко.

— Ні, — заперечив чоловік, — то тільки балачки такі були.