Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— А якщо ворухнешся, я метну в тебе цю сокирку! — крикнув Раймунд.

— Раймунде, зв’яжи його, — наказав Вітіко.

Раймунд відв’язав від сідла мотузки, які дав Вольф, і спішився. Подав чоловіку в бурому вбранні вузду свого коня і сказав:

— Потримай коня, поки я впораюсь.

Чоловік у бурому вбранні взяв вузду і тримав Раймундового коня. Сам Раймунд, піднявши вгору сокирку, пішов до рудобородого, що навіть не ворушився. Підступивши до нього, Раймунд кинув сокирку на траву, взяв обидві руки напасника, стулив їх передпліччями перед грудьми, обмотав мотузкою й зав’язав кінці. Чоловік не пручався. Потім Раймунд знову взяв сокирку, підібрав арбалет, що лежав на землі, й повів полоненика до Вітіко. Там вирубав сокиркою гілку з куща, зробив з неї цурпалок і закрутив вузол ще дужче, а потім прив’язав до обмотаних рук ще одну мотузку, щоб вести полоненика, і мовив:

— Ну, мерзотнику, тепер ти готовий.

— Веди його з нами, — наказав Вітіко.

Раймунд дав кінець мотузки в руки чоловіку в бурому вбранні і сказав:

— А тепер трохи потримай його.

Чоловік у бурому вбранні взяв мотузку, а Раймунд почепив арбалет до сідла, сів верхи, вмостився зручніше й забрав мотузку з рук чоловіка в бурому вбранні:

— Я вже готовий.

— То їдьмо, — наказав Вітіко.

Вершники знову рушили, і Вітіко тепер їхав швидше, ніж досі. Решта — за ним, а полонений був змушений підбігати, щоб устигати за Раймундовим конем. Отак вони зрештою добулися до хат Гауценберґа.

Чоловіки спішилися, полоненого прив’язали до конов’язі. Прив’язавши й коней і ретельно накривши їх попонами, почали піклуватися про них.

Упоравшись, Вітіко сів за один зі столів, що стояли на вулиці, чоловік у бурому вбранні сів трохи поодаль від Вітіко на лаву за тим самим столом. Крамар, якого Вітіко бачив чотири роки тому на цій вулиці, знову сидів на вулиці перед заїздом. Крім Вітіко з його людьми, більше ніяких гостей не було.

— Раймунде, — мовив Вітіко, — ану, приведи мені сюди того на мотузці.

Раймунд відв’язав мотузку від конов’язі, привів полоненого до столу Вітіко і став поряд з ним.

З дверей та воріт заїзду вийшло кілька людей і приглядалися здалеку до Вітіко і тих, хто був із ним.

— Скоро буде чотири роки, — заговорив Вітіко, — як ти сидів за столом тут на вулиці перед цим заїздом зі своїм сивобородим товаришем, що сьогодні втік у чагарях, і я теж тоді зі своїм конем і в цьому самому одязі відпочивав тут опівдні. Правда?

— Я не знаю, що тут було чотири або три роки тому, — відповів чоловік. — Якщо ви хочете віддати мене катам або повести звідси далі та вбити в якійсь канаві, воля ваша.