Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Підготувавши коней, Вітіко і двоє його людей поснідали стравами, принесеними до їхньої кімнати. Потім коней вивели на подвір'я, і чоловіки пішли до них. Прийшов і Вольф, принісши багато мотузок, які Раймунд прив'язав до свого сідла. Гості посідали верхи на коней, і тут до них уже вийшов Генріх, провівши їх до воріт.

Вольф відчинив обидві стулки воріт і кивнув на прощання головою Вітіко. Генріх вивів гостей за ворота і вже там подав Вітіко руку й мовив:

— Я дякую вам за довіру, яку ви засвідчили мені цієї ночі.

— Бувайте здорові! — мовив Вітіко.

— Бувайте здорові! — попрощався й Генріх.

Вершники рушили, а Генріх зайшов назад у ворота.

Вітіко зі своїми супутниками їхав униз вздовж дзюркотливого потічка до лісу, а потім у лісі аж до ручаю Міхель. Перейшли його, і Вітіко поїхав до хатини вугляра Матіаса.

Вугляр Матіас відійшов від складеного багаття, що вже курилося, для випалювання вугілля, а його дружина і діти повибігали з хатини.

— Матіасе, дай нам попити свіжої води! — попросив Вітіко.

— А ви не хочете зайти до хати? — запитав вугляр.

— Ми одразу їдемо далі, — відповів Вітіко.

— Тож ви не лишитесь? — запитала Марґарита.

— Я невдовзі приїду знову, — пообіцяв Вітіко.

— Ох, через багато років! — зітхнула дружина і пішла й принесла в зеленому глечику свіжої лісової води. Вітіко попив і передав глечик своїм супутникам.

Потім із коня подав руку вугляреві, а також його дружині Марґариті. Після цього вершники проминули дим багаття і поїхали далі на південь.

Вершники вервечкою їхали під старими високими ялицями вгору по схилу широкої гори вузенькою стежкою, пригинаючись під низьким гіллям. Дійшовши до червоного хреста, помолились і знову поїхали лісом угору. Десь за півгодини вибралися на безлісий белебень, звідки Вітіко колись уперше побачив скелю Трьох Сідал. Обернувшись, побачили ліси та вершини і дим, що здіймався над домом Генріха.

Потім вершники поїхали далі, знову лісом, пологим схилом униз. Ще за годину покріпилися, як звичайно й робили, давши коням попастися, після перепочинку поїхали далі.

Десь опівдні добулися до місця, де на широкій луці росли де-не-де невисокі чагарники. Луку обступали дерева, чимало їх повалив вітер. Вершники їхали по луці, аж тут у бік Вітіко влучила стріла й відскочила від шкіряного обладунку. Вітіко глянув на чоловіка в бурому вбранні й побачив, що й на ньому висить стріла. Миттю глянув у бік, звідки прилетіли стріли, й побачив понад чагарниками тулуби двох чоловіків. Один мав руду бороду, другий — сиву, обидва були в брудному шкіряному одязі. Вітіко взяв у Раймунда спис і пустив коня вчвал до чагарників, а вже в них якомога швидше помчав до напасників. Побачивши це, старий метнувся тікати. Вітіко крикнув другому:

— Якщо ворухнешся і ступиш із місця, я метну цього списа в твоє тіло, а якщо стоятимеш спокійно, подарую тобі життя!

Чоловік не тікав. По стежці, яку Вітіко протоптав у кущах, під'їхав Раймунд, а за ним і чоловік у бурому вбранні.