Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Хандо, — сказав Вітіко, — піди до свого господаря і запитай його від мого імені, чи можу я зараз прийти до нього і порозмовляти з ним.

— Гаразд, іду, — відповів Хандо й пішов у дім.

Вітіко тепер звернувся до Раймунда:

— У нашій кімнаті стоять наїдки і напої. Якщо хочеш їсти чи пити, то йди й бери, чого тобі треба. Я зараз не їстиму. А той спить, і нехай собі спить.

— Піду щось поїм, — кивнув головою Раймунд.

Слуга Хандо повернувся і мовив:

— Я маю провести вас до господаря.

— Ну, то веди.

Слуга пішов попереду, Вітіко — слідом за ним. Із передпокою за обкутими залізом вхідними дверима слуга повів Вітіко до покою, де Генріх сидів за столом сам. Коли Вітіко зайшов, він підвівся. Дочекавшись, поки піде слуга, Вітіко заговорив:

— Якщо вам до вподоби слухати мене, я повинен сповістити вам дещо, що стосується і вас, і мене.

— Кажи, Вітіко, — дозволив Генріх, — ця кімната моя.

Показав на стілець, а коли Вітіко сів, сів і сам.

— Чотири роки тому, — почав розповідати Вітіко, — я приїхав у ваш ліс, їдучи з Пассау в Богемію. Наступного дня була неділя, тож я лишив свого коня у вугляра на ручаї Міхель і пішов у ліс помолитися. Після молитви я побачив на узліссі дівчину, ще дуже юну. Дівчина мала на голові вінок із диких лісових троянд. Я озвався до дівчини, ми сіли на камені й базікали про всячину, як ото базікають діти. Та дівчина була вашою донькою Бертою і привела мене у ваш дім. Я ту дитину не забув, і її образ завжди був у моїй пам’яті. Потім я подумав: якби я зробив що-небудь, щоб мене вважали за одного з добрих людей нашої країни, я б приїхав і запитав, чи може Берта стати мені за дружину. Час для цього запитання ще не настав, бо я ще нічого не спромігся зробити. Сьогодні я приїхав до вас і попросив змоги скористатися вашою гостинністю на одну ніч. Ви дали дозвіл. Потім я пішов до вашої дружини, щоб привітати її, і вона з добротою розмовляла зі мною. Згодом я пішов у ліс, пішов навмисне, бо хотів знайти Берту. Я знайшов, і там передчасно вилетіло з вуст те, про що годилося б говорити згодом. Я сказав, що крім Берти, я ніколи жодної жінки не візьму собі за дружину, і Берта сказала, що, крім мене, вона ніколи не вийде заміж за іншого чоловіка, і я поцілував вашу доньку у вуста. Якщо ви такий чоловік, який вважає, що цим своїм учинком я порушив правила гостинності, я дам вам сатисфакцію, яку ви цілком слушно могли б вимагати. Завтра я повинен їхати далі. Певне, десь за чотири дні я вже повернуся. Те, що я пообіцяв Берті, вже непорушне, має чинність. Берта поводиться так, як і повинна.

Вітіко замовк. Генріх заговорив після невеличкої паузи:

— Вітіко, а тепер послухайте мене. Від давньої садиби Рандсгоф, маєтку Піпіна і його сина Карла, понад лукою Брунненау та річкою Інн видно вгору проти її течії скелю, на якій стоїть замок Юґельбах. Той замок — дім нашого роду. Я Генріх фон Юґельбах. Мене називають Мандрівцем, бо я бачив маєтки багатьох панів і подорожував суходолом і морем. Але в моєму лісовому домі ти бачиш, що я живу спокійним життям. Мій батько — Верінгарт фон Юґельбах, моя мати — Бенедикта фон Ашах. Мій брат — Ґебгарт фон Юґельбах, найстарший брат Верінгарт помер. Моя дружина — Вюльфгільта фон Дорнберґ. Берта — наша єдина дитина. Шляхетний чоловік, Адельрам фон Ашах, наш дід і батько нашої матері Бенедикти, помер, і спадщина Ашахів із дорожніми зборами і податками по цей і по той бік Дунаю перейшли нашій матері, бо Адельрам не мав інших дітей. На території Ашахів є село Гількерінґ, належне двом шляхетним братам фон Шилінґс-фірст, і це єдине село, яке не становить частини спадщини. Ми з моїм братом Ґебгартом спустилися з Інна на Дунаї до Ашаха і збудуємо два замки. Один ми збудуємо на горі за селом Гількерінґ і назвемо його Штауф, а другий — на лісовому плато, яке тягнеться від Ашаха до старовинного міста Ефердінґена, і назвемо його Шауенберґ, бо ж у нашій мові є слово schauen, дивитися, і замок дивитиметься на край за Дунаєм, де тече Міхель, і на край, куди тече Дунай, а також на гори навпроти Штірійської марки. Юґельбахи в Штауфі та Шауенберґу повинні набути могутності й пов’язати свою долю з долею країни. Тепер, Вітіко, ти знаєш наш рід. А зараз я скажу про сатисфакцію. Ви в битві мали на білому щиті червону лісову троянду, тож дивіться, щоб ця троянда квітнула в долі вашої країни, а тоді приходьте. Аж доти Берта відокремлена від вас, а ви від Берти. На вашу думку, така сатисфакція справедлива?

— Справедлива, — відповів Вітіко, — і я дякую вам за ваші слова. Я ніколи не думав здобути Берту по-іншому, ніж так, і ніколи б не думав діяти по-іншому, навіть якби Берти не було.

— Тож дій, — схвалив Генріх, — і коли буде замок, у якому є троянда, то, думаю, замок Троянди і замки Штауф та Шауенберґ зможуть існувати далі в однаковій величі та порозумінні. Як гість ви завжди бажані в моєму домі. А тепер я маю розповісти жінкам, про що ми тут розмовляли. Дозвольте мені піти.

Генріх підвівся, Вітіко теж, чоловіки подали один одному руки, і Вітіко вийшов із кімнати. Вийшов на подвір’я і побачив Вольфа, що підбіг до нього й мовив:

— А ви довгенько не приходили до нашого дому.

— Ти вже зачекався? — запитав Вітіко.