Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

Вітіко підступив ближче, поцілував дівчину, а потім сказав:

— Яке гарне місце, де ми стоїмо, і тут хтось поставив лавку.

— Я попросила поставити її, — мовила дівчина, — так само як просила поставити ще й камені, на яких ми сиділи чотири роки тому.

— Ти часто буваєш тут? — запитав Вітіко.

— Коли ми бували в лісі, я часто приходила сюди і думала про тебе, — відповіла Берта.

— А коли я дивився на лісові вершини, на яких міг би гарно височіти замок, то найдовше я дивився на вершину Трьох Сідал.

— А моє серце раділо, коли ти там у Вишеграді примусив їх дати тобі місце, — всміхнулася Берта.

— Я скористався словами, які ти казала мені в лісі, — теж усміхнувся Вітіко.

— Я слухала Вольфа, коли він розповідав про тебе, — призналася Берта.

— Сьогодні я вбрався в той одяг, у якому був, коли вперше побачив тебе, — мовив Вітіко.

— Я так і думала, — кивнула Берта.

— З думкою про тебе я йшов у битву з червоною трояндою на білому щиті, — сказав Вітіко.

— Я знала про це.

— Я можу бути тут тільки до миті, коли вранці засяє сонце, тоді я знову буду змушений іти далі, — попередив Вітіко.

— Знаю.

— Ти знаєш про це? — здивувався Вітіко.

— Так, знаю, — повторила Берта. — Ходімо чимшвидше до батька-матері.

Молодята пішли додому. Вітіко подав Берті руку. Дівчина поклала свою руку в його, і дві постаті пішли узліссям по стежці до дому Генріха. Підійшовши до ущелини, де дві стежинки знову сходились, Вітіко побачив, що Вольф і досі сидить на кам’яній брилі в ущелині між кущами. Помітивши пару, Вольф підскочив із каменя і широкими стрибками побіг по ущелині до садиби. А Вітіко і Берта поверталися вздовж струмка до того самого дому, з якого недавно вийшов Вітіко.

Прийшовши додому, молодята зайшли крізь ті самі двері, в які Берта завела Вітіко, коли він приходив уперше. Вони зайшли в передпокій, а потім у залу. Там не було нікого. Аж тут нарешті Берта забрала свою руку з руки Вітіко й заквапилась у далекі покої. Вітіко пішов до своїх людей.

Чоловік у бурому вбранні ще досі спав на ліжку, Раймунда не було. Вітіко знову вийшов і пішов у стайню. Коло дверей до чужих коней слуги Хандо і Раймунд стояли і розмовляли.