Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Мій високий пане, — відповів Любомир, — коли я знову буду в Дудлебах, і сидітиму там, самотній, за столом, і порахую своїх дітей, що живуть в інших місцях, то порахую й Пустимира, хоча він тепер далеко від мене, і порахую онуків, і від нього також, і втішу Болеславу, бо він загинув, як герой. Пане, він мирно спочиває, і нехай ця війна скінчиться з найменшими жертвами невинної країни.

— Вам, Хотимире, Дівіше, Божеборе, Юрику, вам, проводирі, дякую я, — казав далі великий князь. — Ви твердо трималися там, де втрата п’яді землі стала б великим лихом, і тримали своїх людей у єдиному гурті, й відвели їх назад, наче ланки єдиного залізного ланцюга. Дівіше, ти завжди був вірний, а твій син Здеслав іде твоїми слідами. А вам, Мілото, Предо, Вшеборе, старечі літа не перешкодили бути на полі честі. Пржедборе, я дякую тобі. Не думаймо вже з гнівом про того, з ким ти зіткнувся і хто ще вчора в повноті слави найбагатшої людини обох наших земель і в повноті життя промовляв отут перед нами, а тепер задовольняється купкою землі. Немою, ти сусід Болеміла і намагаєшся дорівнятися до його чесноти, а ти, Ктиборе, дієш, як Любомир, із яким межуєш, ти взяв своїх людей і повів їх на захист князівського престолу. Касто, ти завжди казав, що задля своїх друзів ти ладен піти на смерть, але не клич свою долю, вона б і сьогодні могла виконати твоє прохання, коли ти боронив мене. Загой свої рани, щоб я тобі невдовзі теж міг віддячити послугою. Велиславе, як ти міг наважитись прийти сюди? Тебе винесли з поля напівмертвого, а тепер ти сидиш отут, незважаючи на свої рани? Ти був товаришем моїх юних літ, — невже ти хочеш покинути мене в мої чоловічі літа?

— Коли щось робиш, такі речі гояться найкраще, — докинув Велислав.

— Я дам тобі лікаря, що не посміє знехтувати тебе, — мовив князь, — і подумай, що мені не потрібні люди, які так безглуздо кидаються назустріч ворогу. — А тебе, Одолене, я теж мушу ганьбити, — казав далі князь. — Бачу, що таки правда, як казали твої вороги: задля наступу на ворога ти й гори ладен перекинути. Ти ніякої рани не отримав?

— Велислав, що в усьому діє всупереч мені, забрав їх у мене, — відповів Одолен.

— Сезимо, Вецелю, Цвесте, — казав князь, — спасибі вам, я знаю, що ви зробили. Юрику, ти завжди був неподалік від свого батька, в тебе добра школа, але вона не позбавлена небезпеки. Бенедо, ти теж заслужив похвалу.

— Вітіко, Ровно, Діте та інші лісові люди, — говорив далі князь, — я дуже вдячний вам. Вам довелося тяжко. На вашій ділянці ворог намагався виграти всю битву. Вас хотіли відрізати, як ото струшують із руки краплю води, та ви були, мов живиця з вашого лісу, і прилипли. Я коли-небудь ще поїду до вашого Лісового краю, щоб і там мати змогу подякувати вам. Хто ці хлопці?

Озел ступив наперед і заговорив:

— Якщо ти, високий пане, називаєш лісових людей живицею, то це молода живиця. Мене звати Озел, я живу в Дубі в лісі і я їхній батько. Від однієї буланої кобили вони виховали трьох буланих коників, а під час сонцестояння я обрізав їм волосся, щоб вони стали юнаками, а тепер повів їх на війну, щоб вони боролися з зухвальством лехів і служили краще тому єдиному, хто бажає нам добра. Я привів їх на цей майдан, щоб вони побачили тебе й розповіли про це вдома.

— Назви мені імена своїх синів, — попросив князь.

— Оце Олен, найстарший, — відповів Озел, — потім іде Діш, що на рік молодший, а далі Ос, що народився ще на рік пізніше.

— Два молодші вже закривавлені, — мовив князь.

— Трохи, — відповів Озел, — я вже дивився, то пусте. Вони виросли не ледачі, але пустотливі. Найстарший теж своє діло знає, хоча тепер на ньому немає ніякого знаку.

— Подбай, Озеле, якщо виховуєш таких гарних хлопців, — наставляв князь, — щоб вони стали чоловіками.

— У лісі люди рано навчаються суворого життя, — відповів Озел.

— Діти мої, — казав князь, — невдовзі я знову побачу вас, і тоді ви вже покажете мені своїх буланих коників і гарні дерева у вашому лісі.

— Авжеж, — відповів Олен.

— Люди, священики, князі, лехи, владики, друзі, — провадив князь далі, — ще женіть від себе втому. Ми виконали перший обов’язок: обов’язок подяки, а тепер звернімося до другого: обов’язку ради, на якому ми зосередимось. Вороги пішли в свій табір, ми також, вороги виснажені, ми теж, вороги зазнали тяжких утрат, ми теж, і наші втрати внаслідок ганебної зради, яка на довгі роки затьмарить цей край, стали ще більші, ніж були б; число ворогів велике, а нас менше, а внаслідок зради стало ще менше, а ворогів стало більше, вороги мають нечисте сумління, бо вдалися до зради, а наше сумління чисте; вони б’ються за здобич і переваги і хапаються за кожен спосіб проливу крові та руйнування, а ми боронимо свою країну й повинні все берегти, що є цінного в цій землі; вони мають несприятливу позицію в долині, а ми сприятливу на горі: ми можемо героїчно знову взятися до боротьби і з Богом здобути перемогу або полягти зі славою; або ж можемо піти в безпечне місце, зміцнити військо, а потім із достатньою потугою знову піти на битву. Як сьогодні потануло наше військо годі точно сказати, можна дати тільки загальну оцінку. Певне, й у ворогів десь так само. А тепер нехай говорить Оттон, єпископ Празький.

— Щоб пощадити кров і життя країни, треба пошукати більшої безпеки, — сказав єпископ.

— А ти, Здику? — запитав князь.