Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

То був двадцять п’ятий день місяця квітня 1142 року.

Перше ніж засіріло, по табору передали знак, що аж ніяк не був звуком, бути готовим до походу.

Ще в пітьмі військо вже рушило до Праги.

Том другий

1. Сяйво з’явилося над полем і лісом

Князь Владислав, повертаючись до Праги, впорядкував своє військо наступним чином. Попереду їхали вершники, які досліджували шлях, доповідали і мали усувати перешкоди, якщо ті трапляться де-небудь. Потім ішли піші з тими вершниками та возами, які належали до них. Цей авангард вів Дипольд, брат князя. Одразу після авангарду везли поранених: Велислава, Касту, Германа з Затеса, Бенеду тощо. Їх везли на ношах, кожні ноші висіли поміж двох коней, прив’язані до передніх частин тулуба. Поранених охороняли вершники, яких вів Мілота. Далі знову тягнулись вершники та піші. Їх уже вів Генріх, другий брат князя. За ними їхали вози, що везли військове спорядження, хворих і поранених. Людьми на возах командував Юрик, син Юрика. Далі везли тіла тих, хто віддав своє життя й душу на горі Високій, тіла, про які хотіли попіклуватись і привезти їх до Праги. Серед них були й тіла Сміла і обох його синів, Бена, Даліміла, Пустимира та інших видатних людей. Лікарі обробили їх уночі травами, які можна було дістати, щоб запобігти гниттю. Тіла небіжчиків загорнули в полотно і везли або на ношах, або на возах. Супроводом цих тіл опікувався Звест. А в кінці йшов великий загін воїнів Владислава, вершники й піші. Там ішли найдосвідченіші військові проводирі і ті підрозділи, які могли найстійкіше триматися, щоб у разі, якщо ворог наздожене й нападатиме, швидко стати в бойовий порядок і так довго оборонятись, аж поки й решта приготується до бою. Цей ар’єргард вів сам князь Владислав. Навколо нього йшли найвидатніші постаті, єпископи та проводирі. Старий Болеміл їхав у паланкіні серед своїх ще вцілілих вершників. Старий Любомир із синами, які ще лишилися, їхав поряд із князем. Там були й Дівіш і його син Здеслав. Їхав зі своїми друзями Одолен. Верхи на конях ступали Преда й Гервазіус. Лісові люди отримали привілей бути в складі князівського загону, тож і йшли тепер разом з усіма. Серед них були Вітіко, Ровно, Діт із Ветржні, Озел та інші чоловіки родом із півдня країни. Двоє чоловіків несли на шматку полотна, прив’язаного до двох жердин, пораненого скрипаля Тома Йоганнеса. Його дбайливо накрили і приклали до рани жмуток весняних трав. Ще двоє чоловіків несли теслю Давида, а двоє інших — Віта Ґреґора. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан, небіж коваля, йшли разом із рештою, бо мали незначні рани. Лісові люди трималися вкупі й намагалися наслідувати поведінку інших воїнів. Позаду війська знову ступали вершники, як і на початку колони. По обидва боки від шляху посилали верхівців, які мали придивлятись до місцевості й повідомляти, що там діється.

Хати Сухдола лишалися щораз далі позаду, мури Радбаржу, що спершу видніли на півночі, тепер можна було помітити тільки на півдні, військо поволі наближалося до лук Волешеца.

Вершники, які оглядали місцевість, повернулися й доповіли, що ніде не бачили жодної людини, що поля не оброблені, худоби немає, та й ворогів не видно.

Сонце вже піднялося над Моравією і Богемією і осяяло військо. За клубами диму, які піднімалися на сході, можна було здогадатися, що вороги перебувають десь на тому місці, де починали битву, а далекі дими свідчили, що дехто, можливо, вже повертався назад до Моравії.

Військо підійшло до села Волешеца, що було безлюдним, і пройшли по ньому. Коли останні хати лишилися позаду, подали знак для першого перепочинку. Поставили кілька наметів, а здебільшого люди лише розійшлися обабіч від шляху та посідали. Лісові люди підійшли до складеного насухо муру, що тягнувся вздовж поля. Дехто сів на каміння муру, дехто під муром на невисоку весняну траву луки поряд із полем. Князь, що обіцяв годувати їх, тепер виконував обіцянку. Підійшли носії та під'їхали вози з мішками копченого свинячого м'яса, хлібом із ячменю та жита, грудками сиру і шматками засоленого м’яса. Привезли й бочки з напоями, здебільшого з чистою водою, набраною з холодного джерела. В деяких бочках було пиво і питний мед. Лісові люди спершу освіжилися напоями: водою, пивом, медом. Потім подіставали з торб ложки, ножі та посуд, який вважали за потрібне взяти з собою в похід до Праги. А далі вже їли, знову пили і насолоджувались коротким відпочинком. Рештки харчів знову позбирали в мішки. Цієї миті до лісових людей під’їхав Якоб, слуга з Митини, на своєму кульгавому гнідому коні. Про нього нічого не знали, а під час битви про нього ніхто й не думав. Якоб розповів, що брав участь у битві і що йому влучили списом у щоку. Він, проте, боронився, а потім квапився за військом, щоб наздогнати його. Вітіко оглянув рану й побачив, що вона незначна. Потім дав Якобу їсти зі своїх припасів, дав паші й загнаному коневі.

Як минув час перепочинку, засурмили ріжки, даючи знак рушати. Оповісники лісових людей користалися для таких сигналів рогами цапів.

Військо стало в колону й рушило далі.

Потім перепочивали ще двічі, а ввечері розташувалися табором на широкому полі, де не було ані дерев, ані хат, а за цих воєнних часів воно було ще й не засіяне. Поставили намети, визначили межі табору, виставили варту, послали розвідників. Потім розпалили багаття, доглянули себе, приготували місця для ночівлі. Воїни насолоджувались міцним сном, як і минулої ночі. Аж до ранку в таборі й навколо табору було тихо.

Другого, третього й четвертого дня військо рухалось так, як і першого дня.

На п’ятий день Владислав зі своїм військом підійшов до Праги.

Очі всіх воїнів прикипіли до міста. Перед високим лісом на горі Петржин здіймалися вгору світлі мури, які перебудував Собеслав, поставивши ще й башти, за мурами височіли будівлі: церква Святого Віта, церква Святої Богородиці Марії, церква Святого Георгія, княжий замок, Єпископська вежа, священицький дім, будинки урядовців і ще багато інших невідомих споруд. А між воїнами і містом, до якого вони мали ввійти, тягнулося видовжене правобережне передмістя Праги. Перед передмістям тиснулися незліченні люди, прагнучи побачити князя і його військо. Дехто виліз навіть на покрівлі й дерева. А попереду всіх людей стояла княгиня. Поряд із нею стояли двірський суддя, камергер і міський урядник, яких не можна було брати на війну, стояли кмети, що їх князь поставив старшими над правобережним і лівобережним передмістями, стояли заступник камергера, стольник, чашник, єпископи, благочинні, сторожа і священики; стояв Гуґо, старший священик Вишеградського замку, зі своїми священиками, а також кмет цього замку і можновладці та лицарі, які мали дбати про захист Праги. Княгиня та всі інші, хто стояв коло неї, привітали князя і його військо.

Князь подякував за вітання, княгиня та її почет посідали верхи на коней, і князь у супроводі двору й народу повів своє військо по довгих вуличках передмістя повз людей, які тиснулися обабіч, і вивів на широку луку між передмістям і Вишеградом, на тій луці влаштовували ярмарки.

Там князь наказав війську стати табором, а сам із княгинею, єпископами, священиками, лехами, військовими проводирями і загоном воїнів поїхав до замку. Дівіш поїхав до себе додому, щоб ночувати там, так само й Болеміл. Любомир пішов до дому свого роду, так само й Ктибор, Хотимир, Немой, Преда та інші. Єпископ Здик пішов зі своїми священиками та людьми в дім єпископа Празького, та й Божебор зі своїм почтом теж подався туди. Вітіко прийняли в домі священика з церкви Святого Віта. В двох маленьких кімнатах поряд із ворітьми він знайшов місце для себе і своїх слуг Раймунда і Якоба, дали йому й місце в стайні для коня.

Наступного дня, тільки-но розвидніло, Владислав віддав численні накази. Перший стосувався небіжчиків, яких треба було доправити до місць поховання, другим наказом він поділив військо на підрозділи, щоб вони покинули ярмаркову площу й перебралися в місто в призначені для них приміщення. Потім князь розіслав розвідників, упорядкував поділ на робочі ватаги, мури, де була потреба, треба було зміцнити і вдосконалити. Далі князь розіслав по країні оповісників, які мали казати воїнам готуватися до приходу в Прагу й заготовляти харчі; і, нарешті, князь послав свого брата Генріха в Будишинську землю, щоб завербувати там людей для допомоги.

Під вечір повідомили, що вже все готове для поховання небіжчиків. Князь подався на ярмаркову площу, де виставили їх. Навколо тіл тиснулася юрби народу і купа священиків. Пустимир у чорному оксамитовому вбранні лежав на возі, накритому чорним оксамитом, його мали завезти до Дудлебів. Смиренний священик із Дудлебів став перед возом навколішки й молився. Сміл і обидва його сини лежали на трьох возах, накритих зеленим гаптованим сріблом оксамитом, були вдягнені в темно-зелені оксамитові вбори зі срібними прикрасами, мали білі пір’їни на шоломах, а поряд із кожним яснів оголений меч; тіла мали завезти до Дечина. Даліміла в бурому вбранні з золотими прикрасами його родичі мали завезти до Домажліце. Свена, цього великодушного чоловіка, чий цвинтар був у Моравії, мали набальзамувати різними засобами й покласти до склепу в церкві Св. Марії, щоб після війни його можна було поховати на батьківщині. Решту полеглих воїнів мали ховати в Празі. Єпископ Празький Оттон, єпископ Оломоуцький Здик, Петер, абат із Бржевнова, Ґезо, абат зі Страгова, абати з Кладрубів і Вілімова, священик Даниїл і багато інших священиків справляли заупокійні обряди. Єпископ Оттон, поблагословивши всіх, виголосив проповідь, а коли скінчив і всі вже хотіли розходитись, чимало зі сльозами на очах, князь проказав: