Шовкова малинова корогва, яку дав Владислав і яку ніс один дужий чоловік із Прахатіце, була вже далеко внизу коло підніжжя гори, а коли Вітіко дивись ліворуч, то бачив, що й малинова корогва Болеміла теж уже майорить коло підніжжя гори, та й корогви Любомира, і Здика, і Дипольда, а велика шовкова малинова корогва великого князя металася майже в осередку ворогів, крім того, й корогви Хотимира, Дівіша й так далі.
— Ми перемагаємо, ми перемагаємо! — лунали численні голоси.
Аж тут ліворуч від Вітіко, там, де стояли люди з району садиби Плаки та узлісся, що не ставали навколішки для молитви, пролунав гучний голос, який можна було чути далеко навкруги:
— Рятуйся, хто може!
Вершники, які були на тому місці, почувши той заклик, стали тікати назад або вперед до ворога, піші кинули малинову корогву на землю й побігли до ворога.
— Нехай тікають! — гукнув Вітіко. — Тепер честь уже чиста, і лісові люди збережуть її. Ковалю з Плани, поведи наших людей ліворуч, Озеле, подайтеся ліворуч, Ровне, Діте, йдіть далі праворуч до людей із Затоня, Затеса, Прахатіце та Вімбурка і скажіть їм зсунутись уліво, а самі відступіть трохи назад, щоб коло було меншим, а вершники нехай мчать на те місце, щоб не так було видно, що там нікого немає, всі святі на небесах ненавидять зраду, а я мчу на край прогалини, щоб привести допомогу!
Проказавши ці слова, Вітіко помчав на своєму сивому коні по зелені гори, через кущі та байраки, як навчив був свого коня в лісі, гілля майже торкалося черева коня, аж поки домчав до загону Болеміла, з флангу якого повтікали зрадники. Високі воїни Болеміла сиділи на конях, занесли свою корогву глибоко в лави ворогів і билися з ними. Болеміл сидів високо у відкритому паланкіні, що його везли коні, на яких сиділи вершники. Болеміл був у найкращому бойовому обладунку, в кольчузі і з лискучими самоцвітами на шоломі. Сиве волосся голови й борода спадали на обладунок. Із паланкіна Болеміл віддавав накази. Вершники помітили зраду своїх сусідів і, б’ючись, потихеньку відступили й подалися праворуч.
— Болеміле, — гукнув Вітіко, — нехай твої люди йдуть праворуч, зрадники оголили місце, яке треба заповнити, пошли спершу вершників, а за ними нехай ідуть піші!
— Сину мій, — відповів Болеміл, — я все знаю і вже віддав накази Далімілу! Їдь ліворуч до Любомира!
Вітіко помчав до Любомира й розповів йому про зраду, потім помчав до єпископа Здика, що твердо тримав свою корогву супроти ворогів, і розповів йому про події, потім помчав до Бена, та вже не застав його, Бен поліг і лежав далеко позаду лав, де склали намети. Вітіко помчав тепер до Дипольда, а звідти до великого князя. Велика князівська корогва майоріла в самому осередку ворожих лав. Навколо князя були його вершники і добірні воїни. Одолен у чорному вбранні з чорною пір’їною на шоломі і в чорній матовій кольчузі бився на своєму чорному огирі серед ворогів, валив на землю кожного, хто наближався до нього, і люди навколо нього розступилися. Поряд із ним був Велислав у синьому вбранні і з добрими вершниками, і вулиця серед ворожих лав ширшала. Далі бився Каста, що зі своїми вершниками долав ворожу міць. Ще далі був Ктибор зі своїми людьми на конях, а поряд із ним — Бенеда і молодий Звест. Вони пробили мур ворожих вершників. Далі билися Богуслав, молодий Юрик, Зецима і Вецель. Навколо великого князя, що в темно-бурому вбранні, матовій кольчузі та шоломі з пряжкою без пір’їни сидів на чорному коні, були його брат Генріх, єпископ Празький Оттон, три абати і старший священик Даниїл, Немой із Нетоліце, старий Мілота, Бартоломеус, старий Преда, Гервазіус і Вшебор. Навпроти князя в лавах ворогів були Конрад зі Зноймо, якого морави обрали великим князем Богемії і Моравії, Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, син Борживоя, дядька князя, старий Мікул, старий Родміл, Домаслав із червоною пір’їною на голові, Славибор, Богдан, Мірета, Стрих і Юрата. Вони мали коло себе велику білу корогву свого обраного князя.
Вітіко підскочив на коні до великого князя й гукнув:
— Князю Владиславе, люди з району садиби Плаки та узлісся під Согеном, які стояли між Смілом і Болемілом, пожбурили твою корогву й подалися до ворога. Там утворилась прогалина, яку треба заповнити. Сміл загинув і обидва його сини також, але Ровно, Діт, Озел, я та інші тримаємо лісових людей разом, вони йдуть за нами і стоятимуть, але накажи трохи зсунутись управо, щоб їх не відрізали від тебе!
— Вітіко, — мовив князь, — ми вже отримали звістку про зраду й віддали накази, але ти описав точніше, і прогалину між тобою і Болемілом слід заповнити. Немою, пошли вісників до Одолена, Велислава, Ктибора та інших, нехай вони трохи відступлять і зберуться тісніше, лави мають стати коротші, ми й самі повинні податися назад. Генріху, пошли вісників ліворуч до Хотимира та Дівіша з його сином Здеславом, до Боржебора та Юрика і нехай перекажуть їм повільно відступити назад і податися вправо, щоб зімкнути лави з правим флангом. Господь благословить праведних. Вітіко, візьми в мене двісті вершників із блакитною короговкою, Вецелю, передай їм наказ, і їдьте з ними на те кляте місце і прикрийте його кіннотою, щоб вороги не мали змоги пробратися туди, аж поки ми знову зімкнемо лави. Мерщій! А ви, люди й пани навколо мене, подайтеся назад і змикайте лави, щоб ворог не міг проникнути, ми дамо собі раду й без двох сотень, якщо твердо стоятимемо на вужчому просторі. З Богом і святим Марком!
Вітіко помчав до вершників із блакитною короговкою, а потім на чолі їх, скільки ставало духу в їхніх коней, і на своєму сивому коні показував їм шлях. Вітіко промчав повз Дипольда, повз тих, якими командував Бен, що вже поліг тепер, повз людей Здика, повз Любомира з синами, зятями та людьми, повз паланкін старого Болеміла. Потім виїхав на місце, де стояли зрадники з Плаки. Там лежали полеглі високі вершники Болеміла, розкидані по всьому полю, поміж ними лежали їхні коні та вороги. Вершники Болеміла мали завдання захистити прогалину, заповнити її ціною своїх життів. Болеміл наказав іти на те місце й пішим. Вітіко мчав уперед і праворуч. Аж тут йому вийшла назустріч зграя піших, він не міг роздивитися позначок, тож і гукнув: «Святий Марко!», а вони відповіли: «Сватоплук!». Вітіко наскочив на них і розкидав урізнобіч. Потім мчав далі і знову натрапив на піших, які кричали: «Сватоплук!», і знову розметав їх. Далі вже йшов численний гурт піших з ім’ям Сватоплука на вустах, Вітіко наскочив на них і почасти поклав на землю, а почасти розігнав. Далі він натрапив на чоловіків із довгими ратищами, і Вітіко крикнув їм назустріч:
— Святий Марко!
— Святий Марко! — відповіли вони.
— Петере Лауренцу, ковалю з Плани! — гукнув Вітіко.
— Так, Вітіко, мій юний воїне, це ми, — відповів коваль, — усі твої сусіди, що сиділи коло твого вогню, а одразу за нами йдуть люди Ровна та з Ветржні, люди з Фримбурка і всі лісові люди. Ми домовилися не відходити одні від одних, ми добре попомучились, щоб триматися так міцно, як тепер, і йдемо до людей князя, від яких нас хотіли відірвати.
— То йдіть за мною! — наказав Вітіко.
Він промчав зі своїми вершниками навколо, знову подався ліворуч, піші — за ними, а коли ворожі юрби хотіли продертись, вони розкидали їх і рухались далі, аж поки дійшли до загонів, які кричали: «Святий Марко!». То були люди Болеміла, вони поєдналися з ними, і лави знову зімкнулися. Замість полеглих вершників Вітіко поставив дві сотні з блакитною короговкою.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вітіко» автора Адальберт Штіфтер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Адальберт Штіфтер Вітіко“ на сторінці 104. Приємного читання.