Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Не чіпай дітей!

Кричав Петер Лауренц, коваль із Плани.

Та син Начерата вже напирав на Захарію, що стояв попереду молодого Урбана. І тут побачили, як у чоло йому влучила залізна булава. Дус, син Начерата, похилився на коні назад, його рожеве обличчя посіріло, кров ринула на його гарний убір і на білого, мов молоко, коня. Мілгост і Мікул намагалися підтримати Дуса, але він випорснув від них і впав на землю. Битва на цьому місці знову на мить припинилася, люди Начерата понесли назад залитий кров’ю і знівечений труп його сина. Коваль підібрав свою булаву.

Лісові люди заповнили прогалину в своїх лавах, яку був зробив Дус, син Начерата, і намагалися тепер триматися міцніше. Битва точилася далі. Вітіко керував вершниками з блакитною короговкою і гукав накази пішим праворуч від себе. Мілгост, побачивши, що прогалини, яку пробив Дус, уже немає, вигукнув:

— Вітіко, ти, підступний ошуканцю, а нехай би тебе повісили на найвищому дереві!

Він ледве доказав ці слова, як лісовий спис проткнув йому груди, кров ринула на зелене, прикрашене золотом убрання, і він упав через голову свого коня на траву. Молодого Мікула повалили одразу після нього. Тепер на маленьких лісових кониках підскочили ще й Ровно та Діт. Повалили на землю й Зіботу, а згодом інших численних вершників Начерата, тож решта сяйливих вершників, тепер уже без проводиря, розвернулися й стали тікати.

Люди Болеміла, Вітіко і далі праворуч від них могли тепер трохи спочити. Місцевість перед ними була безлюдна. Зсунувшись ліворуч, вони намагалися дізнатись, чи лави великого князя ще тримаються. Аж тут примчав вісник від нього, сказавши, що лави знову міцно зімкнуті і що вони повинні триматися. Вісник помчав далі праворуч. І справді, можна було бачити, як шовкові малинові корогви там і там майоріли над лавами, що стояли на певній відстані одна від одної, і як здіймається вгору висока корогва князя, проте корогви тепер були ближчі одна до одної, лави набагато покоротшали і стояли вже не внизу коло підніжжя гори, а знов угорі, там, де стояли вранці. Білі корогви ворога, знов упорядковані, рушили вперед, і битва знову почалася на всій ширині бойових лав. Минала година за годиною, падали на землю люди з високим авторитетом, багатством, гідністю і посадами, встеляли потоптану траву люди незначного походження, гинула всіляка невідома дрібнота, але на полі битви нічого не змінилося. Вороги великого князя були дуже численні, їхнє число зросло ще більше завдяки зрадникам, і вони палали бажанням вирішити битву на свою користь, натомість люди великого князя мали кращі позиції, і за ними була правда. Билися вже з останніх сил, сонце хилилося до обрію, люди не відпочивали і не їли, були виснажені душею і тілом, і битва припинилася. Лави обох військ подалися назад, між ними утворився простір. Люди стояли і, здавалося, вже не мали сили ворухнутися.

Але війська стояли не так, як воїни, що спочивають і знову прагнуть іти в битву, а як воїни, які припинили боротьбу.

Окремі гурти та підрозділи відступили назад, і простір між ворогами поширшав.

Пішли вперед розвідники, щоб дізнатися, чи не задумує щось ворог.

Оскільки простір і далі ширшав і вже дізналися, що люди з Моравії повернулися до свого табору, Владислав дозволив своїм людям відійти назад. Тепер вони знову, як і вранці, зібралися на майданчику перед спаленою садибою неподалік від хат, які називали Сухдолом.

Цілі гурти полягали на траву і, перше ніж просити їсти та пити, намагалися задовольнити найголовнішу потребу: відпочити.

Вітіко був серед лісових людей, які належали йому. Вони лежали або сиділи на землі. Дехто розкрив свою торбинку й дістав хліб абощо і їв, інші просто спочивали. У великому джбані принесли воду зі струмка, бо криницю загидили, і люди пили воду.

— Любі добрі та вірні земляки, — заговорив Вітіко, — хоч які ми втомлені, треба, щоб хтось із нас пішов на місце, де ми билися з ворогами, якщо туди ще можна дістатися, і глянув, хто там із наших лежить десь поранений чи вбитий, щоб ми допомогли йому, або, коли він уже віджив, поховали, якщо є така змога. А тим часом можна глянути й тут серед нас, чи бракує кого-небудь.

Після цих слів підвелися Маз, Альбрехт, Ламберт, Урбан та інші юнаки, і Ламберт сказав:

— Ми не такі вже змучені, про це й говорити не варто, ми вже можемо йти.

— Там дехто вже міг кудись відповзти, — додав Христ Северин, — і ви можете піти за ними вслід. Ми повинні стояти один за одного, щоб удома нам ніхто не міг нічим дорікнути.

Юнаки взяли хліб, який їли, в руки, і пішли на бойовище.

Вітіко ще послав вісника до Ровна й Діта та інших проводирів і дізнався, що вони розташувалися табором неподалік від нього праворуч, покріплюють сили і теж послали людей шукати своїх поранених і полеглих.

Трохи згодом надійшла звістка від князя Владислава, що люди можуть ставати табором, проте повинні лишатися в тому порядку, в якому брали участь у битві, що їм можна їсти та пити, спати, коли настане ніч, але слід бути наготові до того, що станеться далі. А проводирі невдовзі мають зійтися до князя на раду.