Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Знаю, — відповів князь, — і я пам’ятатиму про це. Ми йдемо в Прагу боронити місто, — казав князь далі, — аж поки знову зіткнемося з ворогом. А ви хочете повернутись до свого Лісового краю?

— Пане великий князю, — відповів коваль із Плани, — на цій горі ми не могли бути відрізані від тебе, бо знову прийшли до тебе, коли зрадники з садиби Плаки втекли звідти: адже інакше ми б не виконали своє завдання. Ми з радістю геть усі підемо з тобою до Праги, якщо ти зможеш прогодувати нас, бо хліб та копчене м’ясо в наших торбах уже закінчуються. І тоді вони так само не візьмуть міста, як і цю гору, а ми вже здеремо з них мішуру та самоцвіти, якими вони так пишалися.

— Ті, хто піде зі мною до Праги, будуть забезпечені моїм харчем, — пообіцяв князь.

— Тоді гаразд, — кивнув головою коваль.

Цієї миті надійшло кілька чоловіків, що несли скрипаля Тома Йоганнеса.

— Хто цей чоловік? — запитав князь.

— Скрипаль із Плани, — відповів Пауль Йоахим, — і ми несемо його, бо нас послали шукати на бойовищі наших людей.

— Він мертвий? — запитав князь.

— Ні, мій добрий чоловіче, — відповів скрипаль, — але смичок таки лишиться кривим.

— Я одразу пошлю кого-небудь, хто подбає про тебе, — запевнив князь.

Потім сказав щось комусь зі свого почту, і той чоловік подався геть.

— Він приведе тобі лікаря, — пояснив князь і запитав: — А у вас ще багато поранених?

— Це останній, якого ми принесли звідти, — відповів Маз Альбрехт. — Бідолашного Норберта ми поклали під кущем, теслю Давида і Віта Ґреґора принесли для піклування. Ткач Христ Северин, Матіас та Урбан прийшли самі. Їх уже обклали полотном із водою, а Філіп пішов шукати трави.

— Лікар подбає про всіх, — запевнив князь, — а тепер спочиньте трохи, а хто хоче йти до Праги, той матиме вночі знак.

Сказавши, князь пішов далі, до Ровна, Діта та інших, щоб подякувати їм.

Коли споночіло, чимало людей прийшли до князя поділити з ним скромну вечерю. В наметі дехто сидів, а дехто стояв. Розвідники повідомили, що вороги послали вивідувачів, щоб ті дізналися, чи військо князя Владислава не збирається під покровом ночі оточити їх.

— Тож наш похід буде ще в більшій безпеці, — виснував Владислав.

Після вечері воїни попрощалися й пішли спочивати.

Вітіко пішов до свого коня і обтер йому суглоби вином, якого трохи прихопив із собою. Потім ліг на свою лежанку.

Тепер у таборі князя запанували спокій і тиша, лише походжали вартові, сновигали розвідники і тихо догорали багаття.