Розділ «Адальберт Штіфтер Вітіко»

— Я за завтрашню битву, — мовив Генріх.

— А ви там далі? — запитав князь.

— За завтрашню битву, — гукнув Звест.

— За завтрашню битву, — гукнув Юрик, син Юрика.

— За завтрашню битву! — крикнув Бенеда.

— Завтра битва і певна перемога! — вигукнув Одолен.

— Завтра битва, завтра битва! — загукали численні молоді голоси.

— Добре, — кивнув князь, — ви хочете битви і славної перемоги або славної смерті. Я промовляю перед вами як такий самий лицар, що й ви. Ви можете позбутися свого життя, а я як князь не можу позбутися вашого життя і поставити під ризик спасіння країни. Ми підемо в наше захищене місто Прагу, де стоїть князівський престол, ще більше зміцнимо мури навколо міста й навколо нас і спробуємо отримати підкріплення, як ми завжди спромагались отримувати. Коли ми матимемо потугу, щоб піти на останню і вже впевнену битву, тоді й рушимо на ворога і спробуємо вирішити суперечку, але вирішити на нашу користь. Ви, мої молоді хлопці, показуєте тут велику сміливість, але вам треба загнуздати її і послухати ради старших, що теж сміливі, а до того ж ще й мудрі.

— Так буде добре! — схвалив Болеміл.

— Це добре, — мовив і Оттон, єпископ Празький.

— Тож так і чинімо, — сказав Здик, єпископ Оломоуцький.

— Так і чинімо, — притакнув Любомир.

— Постарайтеся вночі кілька годин поспати, — порадив князь, — а потім, коли ще не розвидниться, ми вирушимо, будемо дотримуватись наказу. А тепер ще одне. В мене тут приготували невеличку вечерю, та ще й вина трохи є. Хто хоче поділити її зі мною, той буде бажаним гостем. А тепер, панове, я дякую вам за поради.

Люди почали розходитись.

— Поведіть мене, — попросив Велислав. — Я не годящий ані для ради, ані для битви.

Двоє чоловіків повели його геть.

Вітіко пішов до своїх людей. Ровно, Діт, Озел та інші також пішли до своїх лісових людей.

А великий князь, порадившись із проводирями, пішов ще до воїнів. Ішов уздовж усього табору, оглядав людей, розмовляв із ними, втішав поранених, підбадьорював інших. Коли підійшов до Вітіко, той розставляв своїх людей.

— Вітіко, — мовив князь, — ми ще розрахуємось, власне, за сьогоднішній день. — Потім князь звернувся до людей: — Лісові люди, саме ви вберегли нас сьогодні від поразки. Я кажу вам велике спасибі. Я хочу закарбувати в пам'яті ваші обличчя, щоб я впізнавав їх, коли побачу знову. Коли ми покладемо край цій війні, я згадаю про вас, і ви аж ніяк не побачите в мені невдячного князя.

— Молодий Вітіко керував нами, коли загинув Сміл, — сказав стельмах Стефан.